фанат? Чого ж так?
Він був ніби поліцейський на допиті. Я замріяно подумав про свій старий курс, яким пожертвував заради цього, – «Вступ до драматургії» з веселим паном Ланіном, який змушував нас лягати на підлогу, ходив поміж студентами й говорив щось на кшталт: «А тепер уявіть, як ваші тіла наповнюються прохолодною оранжевою рідиною».
Як на Генрі, то мої відповіді на питання про Плотіна займали надто багато часу. Він щось хутко проказав латиною.
– Перепрошую?
– Забудь, – він холодно подивився на мене й знову згорбився над своєю книжкою.
Щоб приховати свій переляк, я відвернувся до шафи.
– Радий тепер? – почувся ззаду голос Банні. – Потягав сердегу по жаринах, еге ж?
На моє превелике полегшення, до мене підійшов привітатися Чарльз. Він здався дружнім і спокійним. Та не встигли ми обмінятись і парою слів, як у кабінет прослизнув Джуліан і тихо замкнув за собою двері.
– Доброго ранку! – привітався він. – Ви вже познайомилися з нашим новим студентом?
– Так, – знудженим, як на мене, тоном озвався Френсіс, допомагаючи Каміллі зі стільцем і сідаючи на свій власний.
– Чудесно. Чарльзе, не заварите нам чай?
Маколі пішов у комірчину, розмірами більше схожу на шафу, і звідти почувся звук води з-під крана. (Я так напевно й не дізнався, що саме було в тій комірчині або яким чином Джуліанові вдавалося вийти з неї з обідом на чотири страви.) Чарльз вийшов, зачинив двері й сів за парту.
– Ну то гаразд, – Джуліан поглядом обвів стіл. – Сподіваюся, ми вже всі налаштувались і готові покинути цей світ феноменів[17] та відправитись у сферу тонких матерій.
Він виявився надзвичайним ритором, чарівним промовцем, і мені прикро, що я не здатний дати вам краще уявлення про те, що він розповідав. Зрештою, пересічному інтелекту не так просто відтворювати мовлення найвищого ґатунку (особливо по такому тривалому часі), не втративши більшості в процесі передачі. Дискусія того дня точилася про втрату самості, про чотири божественні стани нестями та одержимості в Платона,[18] про божевілля будь-якого виду; він почав із розповіді про те, що сам називав тягарем самості, і те, чому люди прагнуть її позбуватися насамперед.
– Чому нас мордує той упертий тонкий голосок у голові? – казав він, озираючи стіл. – Невже тільки тому, щоб нагадати про те, що ми живемо, що ми смертні, про наші індивідуальні душі? З якими, зрештою, так важко розпрощатись, проте ми змушуємо їх почуватися жалюгідніше від будь-чого іншого. З другого боку, хіба не біль часто змушує нас замислитися про самість? Так страшно пізнавати, подібно до дитини, що ми відділені від усього світу, що нікому й нічому не болить, коли ви обпікаєте язика або дряпаєте колінку, що весь біль та ятріння тільки ваші. Що страшніше, з віком ми виявляємо, що нікому, навіть найбільш коханій людині, не дано нас зрозуміти повною мірою. Наша самість знещасливлює нас, і саме тому ми так переймаємося, щоб її позбутися, правда ж? Пам’ятаєте ериній?
– Фурій?[19] – уточнив Банні, під чиєю кучмою волосся неможливо було роздивитись очі.
– Саме так. Як вони зводили людей із глузду? Вони підкручували гучність