до його власної крихітної Академії давньогрецької мови, чий контингент студентів налічує п’ятеро осіб, шестеро – зі мною.
– Ви вестимете всі мої заняття? – перепитав я.
– Ну не так щоб геть усі, – він серйозно відповів, а потім розсміявся, побачивши вираз мого обличчя. – Але я гадаю, що велике розмаїття викладачів шкодить і збиває з пантелику незміцнілий розум. Так само я вірю в те, що ліпше пізнати одну книгу щонайкраще, ніж сотню – поверхово. Мені відомо, що сучасний світ зі мною радше не погодиться, але, з іншого боку, в Платона та Александра Македонського було тільки по одному вчителеві.
Я поволі кивнув, намагаючись водночас вигадати тактовний спосіб дати задню, аж раптом ми зустрілись очима, і я подумав: «А чом би й ні?» Мені трохи паморочилося в голові від сили його особистості, але екстремальний характер пропозиції по-своєму вабив.
Його студенти (якщо таке опікунство зробило на них свій вплив) були імпозантними, різними, та водночас усі поділяли специфічну виваженість, жорсткий, химерний шарм, від якого відгонило холодним подихом античного світу, а не сучасності. Вони здавалися величними створіннями з такими очима, такими руками, такими поглядами – sic oculos, sic ille manus, sic ora ferebat.[12] Я їм заздрив, вони мене приваблювали; ба більше, ця дивна риса мала всі ознаки штучності, адже її в них ретельно виплекали. (Те саме, до речі, і з Джуліаном: попри те що він справляв враження цілковито протилежне – свіжості та щирості, природним його робила не спонтанність, а мистецтво найвищого ґатунку.) Природним шляхом чи ні, але я прагнув стати на них схожим. Мене п’янила вже думка про набутість таких рис, а також перспектива оволодіти ними й самому.
Як же це все далеко від Плано та заправки мого батька.
– Якщо я запишуся на ці ваші дисципліни, то вони всі йтимуть грецькою? – запитав я.
– Звісно ж, ні, – розсміявся він. – Ми вчитимемо Данте, Верґілія, все таке інше. Та я б не радив зараз іти й одразу купувати примірник «Прощавай, Колумбе».[13] – Така сумнозвісна вимога існувала до першокурсників-англістів. – Пробачте вже мені таку вульгарність.
Мої плани збентежили Жоржа Лафорґа, коли я розповів йому про них.
– Це дуже серйозний крок, – проказав він. – Ви ж розумієте, наскільки обмеженими стануть ваші контакти з іншими викладачами, з університетом?
– Він хороший учитель, – заявив я.
– Ніхто не може бути аж настільки хорошим. Крім того, якщо між вами раптом виникне якесь непорозуміння або ж ви зазнаєте від нього несправедливості, то ніхто з кафедри вам не зарадить. Ви вже пробачте, але я не бачу сенсу сплачувати тридцять тисяч заради можливості вчитися в одного-єдиного викладача.
Я думав був скерувати його запитання до Благодійного фонду Гемпден-коледжу, але стримався.
Лафорґ відкинувся на спинку крісла.
– Пробачте, але мені здається, що елітарні до снобізму цінності такої людини мали б викликати у вас відразу, – правив він далі. – Чесно кажучи, я вперше чую, щоб він приймав студента,