до мене. Тільки день тому Френсіс, огорнутий сигаретним і кашеміровим туманом, пронісся повз мене в коридорі. На якусь мить, коли він мимохідь торкнувся мене рукою, це була людина з плоті й крові, а наступної – вже знову перетворився на марення, плід моєї уяви, що скрадається залами, не зважаючи на мене, ніби привид, зайнятий рутинним обходом своєї території, із тих, про яких розказують, що їм байдужі живі істоти. Чарльз, не випускаючи з руки словника, підвівся й також простягнув руку:
– Чарльз Маколі, – відрекомендувався він.
– Річард Пейпен.
– О, то це був ти? – раптом озвалася Камілла.
– Що?
– Ти. Це ти приходив, щоб записатися на курс грецької мови.
– Це моя сестра, – промовив Чарльз. – А це Бан… ти вже назвався?
– Ні-ні, здається, ні. Сер, ви мене ощасливили. У нас лишалося ще десять таких прикладів і п’ять хвилин на їх виконання. Мене звуть Едмунд Коркоран, – говорив Банні, знову схопивши мене за руку.
– Давно вчиш греку? – спитала Камілла.
– Два роки.
– Молодець.
– Шкода, що ти не з нами, – проказав Банні. Напружена мовчанка.
– Що ж, – ніяково промовив Чарльз, – у Джуліана кумедні погляди на все це.
– Сходив би ти до нього ще раз, – запропонував Банні. – Купи букетик і скажи, що обожнюєш Платона, то він танцюватиме під твою дудку.
І знову запанувала тиша, ще більш незручна, ніж попередня. Камілла усміхнулася – не стільки до мене конкретно, а скоріше безособово, начебто я був офіціантом чи продавцем у крамниці. Чарльз, що так і стояв поруч, також усміхнувся та ввічливо повів бровою – цей порух міг свідчити про його знервованість і міг насправді означати будь-що, хоча я в ньому прочитав: «Це все?»
Я щось буркнув під носа й уже збирався був іти геть, коли Банні, який дивився в протилежному напрямку, простяг руку і схопив мене за зап’ясток.
– Чекай.
Смикнувшись, я підвів очі. У двері щойно зайшов Генрі в темному костюмі, з парасолькою і всім таким.
Він підійшов до стола й удав, що не помічає мене.
– Привіт, – промовив він до всіх. – Скінчили? Банні кивнув головою в мій бік.
– Слухай, Генрі, тобі треба де з ким познайомитися.
Генрі подивився на мене. Вираз його обличчя не змінився. Він заплющив очі й знову їх розклепив, ніби вважав чимось екстраординарним, коли хтось такий, як я, застував йому поле зору.
– Так-так, – правив далі Банні. – Це в нас Річард… Річарде, нагадай, як там тебе?
– Пейпен.
– Так-так. Річард Пейпен. Учить греку.
Генрі знову подивився на мене.
– Але ж не тут, правда?
– Ні, – я подивився йому в очі, але не витримав їхньої шорсткості й мусив відвести погляд.
– Генрі, тільки поглянь, – поквапно заговорив Чарльз, зашарудівши сторінками. – Ми хотіли поставити слово в дативі чи акузативі, а він запропонував локатив.
Генрі перехилився через його плече й проглянув аркуш.
– Гмм, архаїчний локатив, – промовив він. – Дуже по-гомерівськи.