мені зазвичай відвертістю), та все одно лишився переконаним, що зробив це з власної волі. Шкода, мені вже зараз і не пригадати більшої частини тодішньої бесіди, точніше, не забулося в основному те, про що я сам розповідав і про що соромно згадувати через тупість сказаного. Єдиний пункт, щодо якого в нас виявилися розбіжні думки (коли не рахувати подивовано зведеної брови від самого тільки названого імені Пікассо; згодом, пізнавши Джуліана краще, я збагнув, що він тоді це сприйняв мало не як особисту образу), – це психологія. Природно, що через роботу на доктора Роланда й усе таке вона багато для мене важила.
– Невже ви справді вважаєте, – занепокоєно поцікавився він, – що психологію можна назвати наукою?
– Аякже. Хіба можна її назвати інакше?
– Але ж навіть Платонові було відомо, що верства, виховання й таке інше справляють непроминальний вплив на особистість. Мені здається, що психологія – це просто інакша назва для того, що древні звали фатумом.
– Психологія, справді, жахливе слово.
– Жахливе, еге ж? – жваво погодився він, але з його виразу обличчя можна було подумати, що вже сам факт використання цього слова свідчив про відсутність у мене смаку. – Можливо, в окремих ситуаціях його й можна визнати корисним конструктом, коли ми говоримо про деякі аспекти свідомості. Увесь провінційний люд, який мене оточує, вражає тим, що їхні життя настільки пов’язані з фатумом, що, по суті, можна говорити про їхню рокованість. І все ж таки, – засміявся він, – боюся, мої студенти мені не надто цікаві, бо я знаю на сто відсотків, що й коли вони робитимуть.
Мене приворожив той діалог, і, попри ілюзію його модерності та неконкретності (принаймні в моєму розумінні тавром сучасного розуму є його любов до постійного відхилення від теми), зараз мені зрозуміло, що словесними манівцями він знову і знову підводив мене до певних пунктів. Адже в той час як модерний розум примхливий і хаотичний, мислення класициста вимагає вузької спрямованості, впевненості й безжальності. У наші дні таку якість мислителя зустрінеш не часто. Хоч мені й доступна вправність у веденні таких хаотичних розмов із найкращими, в душі я – сама одержимість.
Ми ще трохи побесідували, й незабаром запанувала тиша. А за якусь мить Джуліан ґречно заявив:
– Якщо ви не проти, пане Пейпен, то я з радістю візьму вас в учні. Визираючи у вікно та майже забувши, навіщо сюди прийшов, я роззявив рота й повернувся до нього. Я не знав, що й сказати.
– Проте перш ніж дасте свою згоду, ви повинні прийняти кілька вимог.
– Щодо чого? – раптом насторожився я.
– Завтра маєте піти до секретаріату й написати заяву про зміну консультанта. – Він потягся до пера в чаші на своєму столі; на диво, у ній стояли самі перові ручки Montblanc, всуціль моделі Montblanc Meisterstück, із добрий десяток, не менше. Він хутенько написав щось на аркуші й передав мені. – Не загубіть. У секретаріаті мене можуть призначити вашим консультантом лише за умови мого особистого прохання.
Цидулку написала тверда чоловіча