ніколи не очікувала, що знову побачить це місце, про яке мала певні спогади. Ця подорож стане для неї гіркою й солодкою водночас.
– Як щодо Софі? – спитала Джулієтт. – Гадаю, нам слід зустрітися і з нею також.
І сестер, і матір явно приголомшило те, що вона щойно сказала.
– Ми повинні з’ясувати, з ким маємо справу. І, зрештою, вона наша сестра.
– Зведена сестра, – із суворим поглядом виправила Тіммі, захищаючи матір. Їй шкода було Вероніку, коли спливла правда про батьків роман і позашлюбну дитину. Це було так схоже на Пола: просто вивалити на них усе після свого відходу замість того, щоб набратися сміливості й розповісти, доки був живий. Підсунути таку свиню їхній матері, і саме після смерті. Він примудрився знищити останню крихту віри в їхній шлюб. Для Тіммі це було наче важкий ляпас по обличчю матері. Однією рукою він дарував їм ключі до їхніх мрій, а другою відбирав останню надію поважати його як чоловіка й батька.
Особливо нестерпно для Тіммі було бачити цей біль в очах Вероніки. То була не лише втрата – то була зрада, що навіть гірше. Вона не була близька з матір’ю: Тіммі не належала до лагідних людей. Але вона поважала її, була на її боці й ненавиділа те, що батько завдав матері цього останнього удару. Картина, яку він залишив їй через сентиментальні почуття, аж ніяк не компенсувала його вчинку.
– Я не хочу зустрічатися з нею, – різко заявила Тіммі щодо Софі, а Джой глибоко замислилася. Вона любила матір, але не можна було ігнорувати появу щойно знайденої сестри.
– Не знаю, хочу я цього чи ні. Що, як вона жахлива людина чи спробує витягнути більше грошей із батькового спадку? – зі стурбованим виразом обличчя спитала Джой.
– Тоді це буде Берті, – сухо сказала Тіммі. – Не думаю, що він сидітиме, склавши руки, після того, що зробив батько. Ми ще не почули його останнього слова. Не вистачало нам тільки двох таких на наших шиях. Один тут, інша у Франції.
– Можеш перевірити інформацію щодо неї, мамо? – розважливо спитала Джой.
– Гадаю, я могла б зателефонувати до детективної агенції. Мабуть, буде неважко щось дізнатися.
Її хвилювало, що Софі з матір’ю можуть зажадати від них більшого, хоча ті ніколи не зв’язувалися з нею чи дівчатами й не висували Полові законних претензій. Якби таке було, вона б знала. До того ж у своєму заповіті він зізнався, що нічого для неї не робив до цього моменту. Та все одно не завадить довідатися про них якнайбільше. А ще Вероніці було цікаво, як довго тривав їхній роман і як вони зустрілися. Для неї досі було шоком, що вона ніколи не чула про це й навіть не підозрювала. Жодного слова не чула про Елізабет Марньє або її дитину. І важко було прийняти це зараз.
– Я зроблю кілька дзвінків, коли повернуся до Франції.
Щойно це було узгоджено, вони повернулися до обговорення батькового заповіту й незвичайного спадку, який він їм залишив. Дівчата були вдячні за подаровані їм можливості, хоча поява незнайомої зведеної сестри викликала в них змішані почуття, дуже гіркі й солодкі водночас.
– Це якийсь божевільний заповіт,