на зібгане покривало у ногах ліжка. Вони радісно заверещали і знову кинулися до нього, та він не міг гратися з ними й не хотів цього робити, також він не хотів вставати і брати немовля, але він мусив.
Ось так розпочинався день. Тереза казала, що їй треба самій піти до крамниці або що сусіди, які живуть на розі вулиці, влаштовують барбекю, а вони не ходили на останнє барбекю. Щомиті хтось із дітей ревів: спочатку по одному, потім дуетом, а третій відпочивав, потім долучалося третє, відтак перші двоє затихали – і так по колу. Після сніданку менша донька впала, загатилась об скляні двері комірчини і розбила лоба. Тереза сиділа прямо на підлозі, заклеювала рану лейкопластиром і питала у Берта, чи слід накласти шви. Берта завжди нудило від вигляду крові, а тому він відвернувся, сказавши, що шви не потрібні. Голлі плакала, тому що плакала менша сестра. Голлі сказала, що її болить голова. Кела взагалі не було видно, хоча крики сестер чи батьків, як правило, змушували його прибігати. Келу подобався гармидер. Тереза із заюшеними кров’ю дитини пальцями поглянула на чоловіка знизу доверху й запитала, куди подівся Кел.
Протягом усього тижня Казенс длубався у справах, пов’язаних із сутенерами, домашніми насильниками та дрібними злодіями. Він приносив себе у жертву упередженим суддям та сонним присяжним. Він говорив сам собі, що на вихідні він забуде про всі злочини Лос-Анджелеса, повернеться до своїх одягнених у піжами дітлахів та знову вагітної дружини, але його вистачало лише до обіду суботи, коли він заявляв Терезі, що йому треба попрацювати в офісі, щоб завершити якусь невідкладну справу до початку першого слухання в понеділок. Смішно те, що він і справді їхав на роботу. Кілька разів він спробував був податися на пляж Мангеттену, щоб з’їсти хот-дог і позалицятися до дівчат у бікіні та коротких шортах, але він засмаг, а Тереза відразу ж це помітила. А тому він їхав до офісу і сидів там із тими, з ким проводив увесь робочий тиждень. Вони зі серйозним виглядом кивали один одному, працювали три-чотири години в суботу після обіду, як і в інші дні.
Одначе в неділю він не міг так чинити, лише діти та дружина, а тому йому пригадалася та вечірка з нагоди хрестин, на яку його не запрошували. Тереза поглянула на нього – і на якусь мить її обличчя засвітилося радістю. Їй вже виповнився тридцять один рік, але на переніссі в неї, як у дівчинки, все ще було ластовиння, що нижче розсипалося по щоках. Вона часто казала, як шкодує про те, що вони не привчили дітей до церкви, хоча й не вірила в Бога і таке інше. Тереза вважала, що так вони могли б відчути себе єдиною родиною, і можна було б розпочати з цієї вечірки. Вони могли б піти всі разом.
– Ні, – заперечив він, – це по роботі.
– Хрестини? – здивувалася дружина.
– Так, у сім’ї поліціянта.
Він сподівався, що Тереза не запитає, як звати поліціянта, бо тієї миті ніяк не міг пригадати.
– Це у справі, розумієш? Там будуть усі з мого відділка. Просто питання поваги.
Тоді вона запитала, хто народився – хлопчик чи дівчинка, і чи є у нього подарунок.