переселившись у 1932 році на хутір, коли польська влада дозволила переселятися із села на хутори, він шістнадцять років, до 1948-го, щодень копав канаву збоку від хутора, осушуючи заболочену діляночку за діляночкою, по крихті, ще під поле. Кожен день, казав дід, мусив прийти до тієї канави і хоч трохи викопати, щоб із заболоченої місцини збігала вода.
– А чого у сорок восьмому році перестали копати? – спитав я.
– Бо тоді в селі знов став колхоз і я зрозумів, що землю все одно скоро заберуть, – відповів дід. – То нащо було копати?
І землю таки забрали. Але дід, як міг, захищав свій хутір. Довкола села, я потім підрахував, було десь до двох десятків хуторів. І всіх їх наприкінці сорокових – п’ятдесятих років знесли. Лишився один-єдиний наш Кусий хутір. Дід, як міг, правдами й неправдами, оберігав його. Якось, уже пізніше, я почув од нього:
– Володько, я ж мусив до Паски і Дмитра (храмове свято в селі) годувати два кабанці – їден собі, другий – начальству. Або півсвині їм віддавати.
За те, щоб дозволили лишатися на хуторі, де не було електрики і радіо, щоб його не знесли, як інші. А ще час від часу на хутір завертали голови колгоспу, сільради, парторги, агрономи, які часто мінялися, іноді з візитерами з району. Знали: дід Федір нагодує, напоїть самогонкою, ще й на дорогу дасть. Треба сказати, що дід не випускав цигарку-самокрутку з рота, смалив, як чорт (слова прабабці Пріськи), але до спиртного був байдужим. Міг випити хіба якусь чарку на велике свято. А ось начальнички, самі ласі до «смирдюхи» (бабусина назва самогонки), примушували пити й діда, шантажуючи, що інакше знесуть хутора – відсталий символ колишнього життя.
Одна сцена назавше врізалася в пам’ять. Якось, коли мої тато й мама разом з нами малими вже перебралися в село, я, підліток, завітав на хутір. А там, як не раз бувало, сиділа за столом весела компанія – колгоспний голова (до речі, колгосп у нас спершу називався імені Чапаєва, потім після укрупнення – імені Кагановича, далі «Світанок», а ще далі, на довгі роки, аж до самої ліквідації – «Правда»), парторг, міліціонер і двоє незнайомих чоловіків, очевидно з райцентру. Коли я зайшов, непрохані гості якраз переконували діда, щоб випив із ними.
– Та я ж, хлопці, вже випив, і не їден, а три рази, – пробував відбитися дід.
– І ще випийте, – наполягав голова, а що дід відставив склянку, повернувся до сотрапезників: – Нє, Федір Іванович нас таки не уважає. – І до секретаря парторганізації: – Все, їдь у село, бери бульдозера, будемо зносити хутір.
І дід, хоч із гримасою огиди, але таки випив. Я не витерпів цієї наруги і пішов надвір. А за пару хвилин побачив, як з хати швидко вийшов дід. Відійшовши убік, заклав два пальці до рота і, вибачайте, все щойно випите лишилося на траві. Дід витерся рукавом, болісно зиркнув на мене й вернувся до хати далі пити.
Ця сцена не раз поставала перед очима. Як і те, як дід вперто копає канаву, осушує клаптик землі. Вони теж мусили відбитися не тільки в пам’яті, але й у творчості.
Вовк. Якось в одному інтерв’ю я пригадав про свою зустріч з дивним звіром,