дорослим. Песик, як виявилося, ще й скалічений, нікому, окрім мене, не був потрібен, зокрема й тому дядькові-хазяїну. Утім, не будемо судити мого тезку. Пізніше він загинув на заробітках в Росії, рятуючи російську дівчинку, котра тонула в річці.
А тоді ми пішли з ним у сусіднє село. Там Володя взяв гроші й велів почекати. Незабаром він повернувся з маленьким рудуватим собачкою. Песик вертів хвостиком і дивився довірливо і, як мені здалося, прохально. Я на шнурочку повів його в наше село.
Незабаром я помітив, що песик, якого вже кликав Бобиком, на честь того першого, зниклого чи викраденого, накульгує. А коли переводив його через місток на лісовій річечці, Бобик втрапив лапою між стовбурці, з яких складався місток, і після цього взагалі не міг іти. Довелося нести його на руках, часто відпочиваючи.
Удома тато, коли побачив, яке нещастя я приволік додому, підняв неабиякий хай, обізвав негарними словами, а оглянувши Бобика, констатував, що, очевидно, ще в ранньому собачому дитинстві він зламав лапу, яка неправильно зрослася, і пес на все життя буде калікою. Наказав викинути його геть. Я, звичайно, в плач і став запевняти, що песик видужає. Мене підтримали мама і молодший братик Іванко. Тато змилосердився і дав тиждень на собаче видужування.
І сталося щось схоже на диво. Бобик через кілька днів перестав кульгати. Дзявкав, коли у двір заходив хтось чужий. З нього виріс гарний, а головне, дуже розумний пес. Незабаром стало зрозуміло, що в ньому є сліди вівчарки. Наше село, як і сусіднє, розташоване неподалік кордону. На заставах були службові собаки. Коли відслужували строк, їх віддавали у села, де вони й ставали призвідцями появи собачих метисів.
Я доклав чимало зусиль, щоб видресирувати свого улюбленця. Та й він із задоволенням виконував команди. Ми по-справжньому подружилися. Коли випадала черга пасти коров’ячу череду, можна було спокійно читати книжку. Бобик завертав корови, які відбивалися од гурту, не пускав у шкоду, себто на колгоспне поле і людські городи, і взагалі стежив за порядком, наче добрячий пастух. Коли виконував роботу, підбігав і чекав похвали чи нагороди – хліба або й хліба з салом, вареного яйця, що й одержував. Мені, вже майже дорослому, подобалося його хвалити і гладити.
Узимку ми вирушали за зайцями, яких тоді ще було багато в наших поліських лісах… Бобик таки вполював двох. Одного, молодого зайчиська, який ще був живим, я відпустив, другого, задушеного псом, приніс додому – і яка то була смачна зайчатина! Та здебільшого мій пес не спромагався наздоганяти вухатого. Пробігав, скільки міг, і спинявся, накульгуючи. Давалася взнаки ота травмована колись лапа. У таких випадках він чекав мене, і, коли я підходив, дивився винувато. Я, звісно, казав до свого друга заспокійливі слова, гладив.
Якось під час такої чергової походеньки, коли я думав про своє, Бобик зупинився і поглянув на мене. Весело, допитливо, і начеб… примружено. Мовби й справді хотів про щось запитати. І наче до чогось заохочував, до чогось спонукав…
І я… Я почав розповідати йому про те, про