хутора й (що ще гірше) гостей і починав дзьобати по тім’ю.
Так він вчинив того літнього дня і з моєю вчителькою. Спершу закричала з переляку вона, потім я, а потім і бабуся. Півня якось зняли з учительських пліч, Олександра Григорівна тільки й сказала: «Ну й розбійник у вас!» – і з дуже сердитим виглядом, як мені здалося, покинула хутір. З того дня я запанікував (півень напав на вчительку!), а коли настала пора знову вирушати до школи, заявив, що не піду, я вже вивчився, вмію писати, читати й рахувати, з мене вистачить. Пішов аж на третій чи четвертий день. І панічно боявся, що вчителька розказала про той випадок з півнем, що дорікатиме мені. Вчителька не розказала. А я старався, ну, дуже старався вчитися. Так старався, що в кінці першої чверті Олександра Григорівна урочисто промовила:
– А знаєте, діти, у нас з’явився ще один відмінник. Хто це, ану відгадайте.
– Володя Лис, – хором відповіли однокласники.
Така історична роль того диво-півня в моїй освіті. Уже через багато років, зустрівши якось Олександру Григорівну на сільському базарі, я запитав, чи пам’ятає вона про той випадок з півнем?
– Аякже, – посміхаючись, відповіла вона. – Ще й як пам’ятаю. Я ж бачила тоді, як ти переживаєш, того й нічого не розповіла в класі.
Як ви вже, певно, зрозуміли, у мене була дуже гарна перша вчителька.
Радіо. У часи мого дитинства, десь наприкінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих років двадцятого століття в нашому поліському селі з’явилося в хатах диво – радіо. По вулицях ставили стовпи, проводили дроти до кожної хати, і люди навперебій ходили до сільського магазину, а то і їздили до райцентру, щоб купити маленький приймачок, якого називали просто «радіво», а ще по-сільському влучно – «брехунець». До появи «брехунців» у селі по стовпах були розвішені кілька великих «брехунців»-репродукторів, схожих чимось на кажанів. Вони голосно, чути було в безвітряну погоду на цілий куток – із шостої ранку до дванадцятої вечора – транслювали новини, повідомляли про рішення партійних пленумів і з’їздів, підступи американських імперіалістів, які хочуть неодмінно розв’язати світову війну, високі надої і ще вищі врожаї кукурудзи. А ще десь раз на тижнів два тоді по радіо передавали футбол, себто транслювали репортажі з республіканського стадіону імені Хрущова (згодом «Динамо»), і ми, хлопчаки, збиралися біля того вуличного радіо, щоб повболівати за рідне «Динамо», особливо коли воно мало всипати приїжджим «москалям», себто московським командам, ленінградському «Зеніту» чи ростовському СКА або куйбишевським «Крыльям Советов». Звісно, можна було послухати репортаж і вдома, але то була особлива насолода – вболівати разом із цілим стадіоном десь там, у Києві, навіть не бачачи гри, радіти за наших, коли ті забивали гол.
Часом коло того «великого брехуна» збиралися й дядьки, двічі, пригадую, вечорами й весь куток. Це було навесні 1961 року, коли передавали, що «найманці імперіалізму» висадилися на Острові свободи, у місцевості Плайя-Хірон (Бухті свиней),