ми обоє тут, то навіщо нам телефон?
– Скажи мені, де ти, доки в тебе не закінчились гроші.
– Але якщо вже ти тут, то мав би знати. Невже ти не знаєш, де ти є?
Він захихотів.
– Еріку, припини дуркувати, – спокійно мовив я.
– Я не дуркую. Я не скажу тобі, де я. Ти розповіси Анґусу, він розкаже поліції, і мене знову запхають у цей йобаний дурдом.
– Не матюкайся. Ти ж знаєш, що я цього не люблю. А татові я нічого не скажу.
– А я й не матюкаюсь. Це ж не слово з трьох літер. У слові «йобаний»… сім літер. Хіба сімка не твоє щасливе число?
– Ні. Слухай, скажи мені, де ти? Я хочу знати.
– Скажу, якщо ти назвеш мені своє щасливе число.
– Моє щасливе число – e.
– Це не число. Це літера.
– Це число. Трансцендентне число: 2,718…
– Ти змахлював. Я мав на увазі цілі числа.
– Варто було уточнити, – відказав я й зітхнув; почулося пищання, але врешті-решт Ерік закинув в автомат більше монет. – Хочеш, я тобі перетелефоную?
– Хо-хо. Так просто мене не надуриш. Менше з тим, як сам?
– Добре. А ти?
– Божевільно. Як же ще? – доволі обурено відказав він.
Я не зміг стримати усмішку.
– Слухай, як я розумію, ти прямуєш до нас. І якщо це так, прошу тебе, не пали більше собак та й узагалі… Гаразд?
– Що ти таке несеш? Це ж я. Ерік. Я не палю собак! – закричав він. – Я не палю їбучих собак! За кого ти мене, у біса, маєш? Не звинувачуй мене в тому, що я палю цих їбучих собак! Вилупок малолітній! Вилупок!
– Добре, Еріку, вибач мені, вибач, – проказав я так швидко, як тільки зміг. – Я лише хочу, щоб із тобою все було гаразд. Будь обережним. Не роби нічого такого, що могло б налаштувати людей проти тебе. Розумієш? Люди бувають страшенно вразливими…
– Що ж… – мовив він.
Якийсь час я чув лише його подих, а тоді Ерік змінив тон:
– Так, я повертаюся додому. Ненадовго, лише щоб побачити, як ви там живете. Сподіваюсь, ви мешкаєте вдвох? Тільки ти і старий?
– Так, тут тільки ми. І я вже не дочекаюсь, коли тебе побачу.
– Добре, – на якусь мить він замовк. – Чому ви ніколи мене не навідували?
– Я… я думав, що батько їздив до тебе на Різдво.
– Хіба? Що ж… але чому ти ніколи не приїздив?
Його голос звучав жалібно. Я переніс вагу з однієї ноги на іншу, озирнувся й глянув на сходи, очікуючи побачити батька, що притулився до перил, або його тінь на стіні наступного сходового майданчика, де він ховався й підслуховував мої телефонні розмови, думаючи, що мені про це невідомо.
– Еріку, я не люблю полишати острів аж так надовго. Пробач, але коли я це роблю, у мене жахливо крутить живіт, неначе кишки вузлом сплітаються. Я просто не можу так далеко виїжджати, не можу лишатися десь на ніч або… Ну я просто не можу. Я хочу з тобою побачитись, але ти так далеко.
– Я наближаюся.
Ерік знову заговорив упевнено.
– Добре. Далеко тобі ще?
– Не скажу.
– Я ж назвав тобі своє щасливе