прогуляюсь, – сказав він мені, перед тим як запхати собі до рота чергову порцію рису з салатом.
Я кивнув, і він додав:
– Повернуся пізно.
Ймовірно, він зібрався напитися в портенільському готелі «Рок» або ж з’їздити в Інвернесс, куди він частенько навідується у справах, які вважає за краще тримати від мене в таємниці, хоча я й підозрював, що насправді це стосувалося Еріка.
– Добре, – відказав я.
– Я візьму ключ, тому можеш зачинити будинок, коли тобі заманеться.
Він брязнув ножем і виделкою по порожній тарілці й витер рота коричневою серветкою з переробленого паперу.
– Тільки не зачиняй усі засуви, гаразд?
– Добре.
– Ти ж зможеш приготувати собі сьогодні вечерю, гм?
Я знову кивнув, не підводячи погляду й продовжуючи їсти.
– І посуд помиєш?
Я ще раз кивнув.
– Не думаю, що Діґґз приїде знову, але якщо він таки заявиться, спробуй не потрапляти йому на очі.
– Про це можеш не турбуватися, – запевнив я тата й зітхнув.
– Отже, ти з усім впораєшся? – встаючи з-за столу, перепитав він.
– Мм… гм, – сказав я, підбираючи останні шматочки печені.
– Ну то я пішов.
Я зиркнув на нього саме в ту мить, коли він одягав на голову капелюха й, поплескуючи себе по кишенях, ще раз оглядав кухню. Батько знову подивився на мене й кивнув.
– Щасти, – сказав я.
– Так, – мовив він. – Дякую.
– Побачимось.
– Так.
Тато розвернувся, кинув погляд убік, востаннє окинув оком приміщення, а тоді швидко струснув головою й рушив до дверей, по дорозі прихопивши з кутка біля пральної машини свою палицю. Грюкнули вхідні двері, і запала тиша. Я зітхнув.
Вичекавши приблизно хвилину, я підвівся, залишивши після себе майже чисту тарілку, і пішов до вітальні, звідки було видно стежку між дюнами, що вела до мосту. Батько йшов нею, схиливши голову; у його швидкій ході й вимахуванні палицею відчувалась якась нервова розв’язність. Я бачив, як він збивав голівки диких квітів, що росли вздовж стежини.
Чкурнувши сходами нагору, я затримався біля вікна на сходовому майданчику, щоб побачити, як батько зникне за дюною перед мостом, збіг сходами на другий поверх, підійшов до дверей кабінету й рвучко крутнув ручку. Двері виявилися щільно замкнутими; вони не піддалися навіть на міліметр. Колись він забуде – у цьому я був упевнений. Колись, але не сьогодні.
Закінчивши з ланчем і помивши посуд, я зайшов до себе в кімнату, перевірив домашнє пиво й узяв пневматичну рушницю. Пересвідчившись, що маю в кишенях куртки вдосталь набоїв, я вийшов із будинку й рушив у напрямку Кролячих Угідь, що розкинулися за мостом, від широкої ділянки протоки до міського звалища.
Мені не подобається стріляти з рушниці; як на мене, вона занадто точна. Натомість рогатку потрібно відчувати Нутром; ти мусиш стати з нею одним цілим. Якщо тобі зле, ти схибиш; так само схибиш, якщо розумієш, що робиш щось неправильно.