відпросився на сьогоднішній ранок, щоб, за його словами, завершити приготування до свого весілля з Бернардою, яке мало відбутися на початку лютого. Коли два тижні тому Фермін уперше заговорив про одруження, всі казали, що він надто поспішає і нічого хорошого з цього не буде. Мій батько намагався переконати його відкласти церемонію хоча б на два чи три місяці, аргументуючи це тим, що весілля треба справляти літом, коли тепло, але Фермін наполіг, щоб лишити дату без змін, стверджуючи, що він, людина, гартована сухим холодним кліматом естремадурських гір, у літню пору рясно пітніє в субтропіках середземноморського узбережжя і не має бажання брати шлюб із величезними плямами поту під пахвами.
Я ж став схилятися до думки, що має відбуватися щось надзвичайне, коли вже Фермін Ромеро де Торрес, цей живий приклад громадянського спротиву Святій церкві, банкам і звичаям Іспанії п’ятдесятих років, яка слухняно відвідувала церковну месу й дивилася офіційну кінохроніку, так квапився стати перед вівтарем. У своєму передвесільному пориві майбутній наречений дійшов навіть до того, що заприятелював із новим парохом церкви Святої Анни, доном Хакобо, бургоським священиком вільних поглядів і манерами боксера на пенсії. Фермін заразив його своєю непомірною пристрастю до доміно і щонеділі після меси забивав із ним козла в славнозвісних гральних залах бару «Альміраль», і священик весело реготав, коли мій друг поміж келихами ароматних дарів абатства Монсеррат цікавився в нього, чи монашки мають стегна, і якщо мають, то чи вони такі м’які й апетитні, як він підозрював ще підлітком.
– Ти договоришся до того, що тебе відлучать від церкви, – дорікав Фермінові мій батько. – На черниць не можна ні дивитися, ані їх торкатися.
– Але ж панотець майже такий самий баламут, як і я, – захищався Фермін. – Коли б не ряса…
Я саме пригадував цю суперечку, мугикаючи в лад із трубою маестро Армстронґа, коли почув, як дзвіночок, почеплений над дверима до книгарні, легенько задзеленчав. Я підвів очі, гадаючи побачити батька, що повернувся зі своєї таємної місії, або ж Ферміна, готового заступити на денну зміну.
– Доброго ранку! – почувся з порога чужий голос, глухий і деренчливий.
3
Проти світла, що линуло з вулиці, силует чоловіка здавався деревом, яке шарпає вітер. Відвідувач спирався на ціпок і був одягнутий у темний костюм старосвітського крою. Постать його видавалася похмурою і лиховісною. Він ступив до крамниці, помітно кульгаючи. Невеличка лампа, що стояла на прилавку, освітила побите часом обличчям. Якусь мить відвідувач розглядав мене, неквапливо щось обмірковуючи. Було в його погляді, вичікувальному й корисливому, щось від хижого птаха.
– Ви сеньйор Семпере?
– Мене звати Даніель. Сеньйор Семпере – мій батько, але його зараз тут немає. Я можу вам чимось допомогти?
Відвідувач пропустив моє запитання повз вуха і почав походжати по книгарні, оглядаючи кожен сантиметр із цікавістю, що межувала з жадібністю. Кульгавість, від якої він страждав, змушувала замислитися,