і володіє ключем від майбутнього.
У цю мить задзеленчав придверний дзвіночок, і, коли я підвів очі, незнайомець уже вийшов.
Я поквапився до дверей і визирнув на вулицю. Покупець віддалявся, кульгаючи й поступово набираючи невиразних обрисів серед постатей, які продиралися крізь запинало сизої імли, що оповила вулицю Святої Анни. Я вже хотів було озвати дивака, але прикусив язик. Найпростіше було б дозволити йому піти геть, але інстинкт, а також моя звична нерозважливість і брак практичного глузду взяли гору.
4
Я повісив табличку «Зачинено» й замкнув двері книгарні на ключ, маючи намір простежити в натовпі за дивним незнайомцем. Я знав, що батько – який наважився лишити крамницю на мене, та ще й посеред такої посухи в продажах – влаштує мені добрячу нагінку, коли, повернувшись, побачить, що я лишив свій пост, але я сподівався, що дорогою мені спаде на думку якесь прийнятне виправдання. Я вирішив, що легше буде стерпіти батькову буркотнечу, ніж той гризотний неспокій, що оволодів мною після зустрічі з цим лиховісним незнайомцем. До того ж я мусив дізнатися напевне, які в нього були рахунки з Ферміном.
Професія книгаря дає небагато нагод, щоб опанувати на практиці тонке мистецтво непомітного стеження за підозріливою особою. Якщо тільки значна частина його клієнтів не належить до тих, хто не платить за свої покупки, знання на цю тему книгареві доводиться черпати головним чином зі збірників детективних оповідань та романів, що стоять на полицях його книгарні й коштують одну песету кожен. Сутана не робить із людини ченця, а ось злочин чи підозри в злочині здатні перетворити будь-кого на детектива, а тим паче якщо цей хтось захоплюється кримінальними історіями.
Ідучи за незнайомцем у напрямку до Ла-Рамбли[8], я відсвіжував у пам’яті основні правила нишпорки. Насамперед я відстав від кульгавця на добрих півсотні метрів, намагаючись ховатися за спинами огрядних людей і постійно виглядаючи собі схованку на кшталт під’їзду чи якоїсь крамнички, куди можна було б шаснути, якби об’єктові мого стеження зненацька заманулося зупинитися й озирнутись. Діставшись до Ла-Рамбли, незнайомець попрямував до порту. Бульвар потопав у традиційних різдвяних прикрасах, а вітрини багатьох крамниць були оздоблені вогниками, зірочками й ангеликами, які звіщали про всілякі гаразди, котрі мали, як обіцяло радіо, неодмінно настати.
У ті роки Різдво ще зберігало свій загадковий чар. Сніжні порошинки, які танцюють у променях кволого зимового світла, погляди й прагнення людей, що живуть у мовчазних сутінках, надавали цим декораціям слабкого відтінку правдивості, у яку могли ще повірити принаймні діти й ті, хто навчився забувати.
Можливо, саме тому я ще виразніше усвідомив, що серед усього цього химерного різдвяного дійства не було іншого такого персонажа, котрий був би на вигляд таким несвятковим і нетиповим, як той дивний незнайомець, за яким я йшов назирцем. Він поволі шкутильгав бульваром, часто затримуючись коло яток із птахами чи квітами й розглядав папугу або троянду з таким захватом, наче ніколи раніше їх не бачив. Кілька разів він підходив до численних