який звертав увагу на цю книжку, і я видав йому нашу стандартну промову, заготовлену для таких випадків:
– У вас пильне око. Ідеться про чудове видання, раритетне, із графічними ілюстраціями Артура Рекгема. Воно надійшло до нас із особистої книгозбірні значного мадридського колекціонера. Це унікальний примірник, занесений до всіх каталогів.
Відвідувач неуважно слухав мене, зосереджено розглядаючи текстуру чорного дерева на дверцятах шафки й виразно демонструючи, що мої слова наганяють на нього нудьгу.
– Як на мене, усі книжки однакові, але мені подобається блакитний колір її обкладинки, – зневажливо промовив він. – Я її візьму.
Іншого разу, отримавши змогу продати, либонь, найдорожчу книжку в крамниці, я застрибав би від радості. Але чомусь мене непокоїла думка про те, що це чудове видання потрапить до рук такого суб’єкта, від якого мене аж верне. Щось мені підказувало: якщо ця книжка зараз покине стіни крамниці, то більше ніхто ніколи не прочитає з неї навіть першого абзацу.
– Цей примірник дуже дорогий. Якщо бажаєте, я можу показати вам інші видання цього твору, що перебувають у прекрасному стані й продаються за значно доступнішими цінами.
Люди з нікчемною душею завжди прагнуть знікчемити й інших. Незнайомець, чия душа, за моїми відчуттями, могла вміститися на кінчику голки, скинув на мене поглядом, сповненим презирства.
– Вони також мають блакитну обкладинку, – додав я.
Незнайомець проігнорував зухвалість моєї іронії.
– Ні, дякую. Я хочу саме цю книжку. Ціна не має значення.
Я знехотя кивнув на знак згоди й попрямував до шафки. Потім дістав ключ і відімкнув засклені дверцята, відчуваючи на спині пронизливий погляд незнайомця.
– Усе цінне завжди замкнене на ключ, – зауважив він стиха.
Я дістав книжку з полички й зітхнув.
– Ви колекціонер?
– Можна й так сказати. Але колекціоную я не книжки.
Я обернувся до нього, тримаючи «Графа Монте-Крісто» в руках.
– А що ви колекціонуєте, сеньйоре?
Незнайомець, знову проігнорувавши моє запитання, простягнув руку за книжкою. Мені довелося докласти неабияких зусиль, щоб не піддатися пориву покласти її на місце, замкнути шафку й викинути ключ. Але батько б не пробачив, якби я зірвав такий вигідний продаж у такі непрості для нас часи.
– Ціна – тридцять п’ять песет, – оголосив я, перш ніж віддати покупцеві книжку, сподіваючись, що сума змусить його змінити свою думку.
Але той незворушно кивнув і з кишені костюма, що не вартував, либонь, і одного дуро, дістав стопесетову[6] купюру. Мене взяв сумнів: а що як банкнота фальшована?
– Боюся, в мене не буде решти з такої великої суми, кавальєро[7].
Можна було б запропонувати незнайомцеві почекати, доки я збігав би до найближчого банку, щоб розміняти гроші, а разом із тим переконатися, що вони справжні, але мені не хотілося лишати цього типа самого в книгарні.
– Не турбуйтеся. Гроші справжні.