виключили з партії.
Відтоді він очолив продемократичні сили, через що в політичному ландшафті стався фатальний розлам. Єльцин почав виступати за послаблення зв’язків між республіками Радянського Союзу, наполягаючи не на унітарній, а на конфедеративній державності. За іронією долі, Єльцин скористався положенням радянської конституції, яке визнавало право республік на вихід із Союзу. Нікому ніколи не спадало на думку, що це важливо, але інколи виявляється, що писаний закон може по-іншому прочитуватися у змінених обставинах.
Горбачов намагався випередити Єльцина, пропонуючи дедалі новіші зміни, які надавали більше прав республікам. Але і в цьому він спізнився: Єльцин створив паралельні структури в Російській республіці, які насправді вбивали Радянський Союз. Бо що таке Радянський Союз без такого стрижня, як Росія?
Відчайдушно чіпляючись за єдину радянську державу, у березні 1991 року Горбачов підтримав референдум із питання союзної єдності. І хоча більшість проголосувала за збереження Радянського Союзу, шість республік бойкотували референдум (Вірменія, Грузія, Молдавія, Литва, Латвія та Естонія). А ще важливіше те, що російські виборці підтримали повноваження російського президента. Коли в червні 1991 року Єльцина було обрано президентом Росії, він уже мав інституційну базу, щоб вимагати незалежності для республік. Невдовзі від радянської влади не залишилося нічого.
У великій країні внутрішні реформи не відбуваються ізольовано. Змінювати доводиться й зовнішню політику. Тому зміни в Радянському Союзі набули драматичного характеру.
Наснажена палкою ідеологією та риторикою класового протистояння й епічної боротьби між комунізмом та капіталізмом радянська держава утворилася 1922 року з решток Російської імперії. Віра в те, що разом вони не можуть співіснувати, найкраще відбилася в погрозі Микити Хрущова «поховати» Захід та в його необачному графіку, за яким через кілька десятиріч мав тріумфувати соціалізм[36].
Пристрасті й віра в тріумф соціалізму з роками зменшувалися, поступившись мирному співіснуванню й розрядці з Заходом, але залишилося поняття двох конкуруючих систем, яке стало відмітною характеристикою міжнародної системи за часів Холодної війни. В усьому – від перегонів у космосі до олімпійського хокею – перемога Радянського Союзу сприймалася як перемога соціалізму. Пригадую, в дитинстві як шок і переляк сприймався запуск Радянським Союзом 1961 року першої людини в космос. З іншого боку, американці раділи, коли шаховий вундеркінд із США Боббі Фішер переміг Бориса Спаського і став світовим гросмейстером[37], а Вен Клайберн виявився першим не-росіянином, який 1958 року переміг на Міжнародному конкурсі піаністів імені Чайковського[38]. Маленьким дівчам я вчилася грати на фортепіано й хотіла стати Веном Клайберном. 1980 року поразка Великої червоної машини (як на Заході називали радянську