зазвичай огірки й зрідка помідори. Працівники цим усім не переймалися, бо нагороди за гарне обслуговування й гарну їжу не було.
Нові горбачовські підприємці були зовсім іншими. Вони хотіли мати відвідувачів, їм потрібні відвідувачі, й вони ставилися до них добре. Я розпитала одного власника про свіжість харчів. Він пояснив, що щоранку їздив у село в передмісті, платив фермеру вдвічі більше, ніж держава, і тому мав лише найкращі продукти. Тоді повертався до Москви й разом із дружиною готував вечерю. Ціни в них були трохи вищі, пояснив він, але відвідувачів не бракувало.
Траплялися й інші ознаки утвердження рудиментарних форм капіталізму. В минулому всі радянські продмаги виглядали однаково: брудні, погано освітлені, з малим вибором продуктів на полицях. Але коли за Перебудови менеджери змогли орендувати магазин і залишати собі частину виторгу (прибутком це не називалося), вони почали працювати, щоб привабити покупців. З’явилися вітрини, які конкурували між собою.
Реформи почали супроводжуватися гласністю – серією політичних змін, які мали зменшити опір удосконаленню економіки. Здавалося, Горбачов вірив, що зможе усунути ключові засади політичної системи – пропаганду й страх. Багатьом людям, зокрема й мені, казав, що хоче зробити Радянський Союз «нормальною країною».
Як і економічні реформи, гласність (тобто транспарентність) починалася скромно. Комуністична партія очолила процес, заохочуючи перегляд відбіленої історії країни. Наприклад, довгий час точилися дебати про те, скільки людей загинуло під час чисток 1930-х років за Йосипа Сталіна. Вчені піддали різкій критиці британо-американського історика Роберта Конквеста, який 1968 року заявив, що вбито 20 млн душ. Ще й у середині 1980-х деякі вчені оцінювали кількість жертв на «багато тисяч»[32]. Але коли було оприлюднено офіційну версію, ми побачили, що жахлива оцінка Конквеста точна. Приблизно кожний третій член партії (і багато безпартійних) був названий зрадником і знищений за сталінізму. Багатьох страчували відразу, а інших засилали до сибірських та інших концтаборів, де вони помирали через страшні умови праці, і мало хто вижив, аби за гласності про все розповісти. За гласності шанобливо вітали повернення на Вітчизну таких великих письменників-дисидентів, як Александр Солженіцин, котрий створив хроніку брутальності сталінізму (і за його межами).
Однак радянці хотіли контролювати наратив і обережно вибирати, що критикувати й відкинути, а що зберегти. Проте ця стратегія виявилася нежиттєздатною: критика почала виходити за історичні рамки й досягати тогочасного керівництва.
Під час місячного перебування в Москві 1988 року я гуляла Старим Арбатом неподалік від резиденції американського посла. На бруківці люди завжди продавали якісь вироби. Я вибрала собі матрьошку (такі маленькі ляльки, всередині яких містилися ляльки дедалі меншого розміру). Ця матрьошка була подобою Горбачова, всередині якої містилися його попередники, аж до маленького Леніна. Дивно, подумала