здається, що в даному випадку виключення зі школи – це трохи драконівське покарання; і що це насправді не така вже й проблема?
– Джейкобе…
– Що?
Джулія спробувала подати чоловікові сигнал так, щоб його не побачив рабин, тому приклала два пальця до брови та трохи похитала головою, надимаючи ніздрі. Тієї миті вона більше нагадувала помічника тренера спортивної команди, ніж дружину, матір і члена громади, що намагається вберегти синовий замок із піску від хвиль океану.
– Адас-Ізраель – прогресивний шул[6], – продовжував рабин, уникаючи зорового контакту з Джейкобом, який неконтрольовано, наче через блювотний рефлекс, закотив очі.
– Ми пишаємося, що протягом тривалого часу не обмежуємося лише культурними приписами в тій чи іншій ситуації та знаходимо божественне світло, Ор Ейн Соф[7], у кожному. Проте расистські висловлення – це насправді дуже велика проблема.
– Що? – ошелешено спитала Джулія, змінивши позу.
– Цього не може бути, – сказав Джейкоб.
Рабин зітхнув по-рабинськи та підсунув до Джулії клаптик паперу.
– Він сказав це? – запитала жінка.
– Написав.
– Написав що? – вигукнув Джейкоб.
Не вірячи своїм очам, Джулія замотала головою та тихо прочитала: «Смердючий араб, китайоза, манда, япошка, підар, нацмен, жидяра, н-р[8]».
– Він написав «н-р»? – перепитав Джейкоб. – Чи саме слово?
– Саме слово, – пояснив рабин.
Хоча становище, в якому перебував його син, вимагало від Джейкоба сконцентрованості, він відволікся на той факт, що з усіх слів називати не можна було лише одне.
– Певно, це якесь непорозуміння, – констатувала Джулія та нарешті передала листок Джейкобу. – Сем у тваринах душі не чує…
– Душить гуся? Це ж не расистська назва. Це статевий акт. Здається. Мабуть.
– Тут не тільки назви, – відповів рабин.
– Знаєте, я схиляюся до думки, що «смердючий араб» – це теж назва статевого акту.
– Повірю вам на слово.
– Я маю на увазі, можливо, ми абсолютно неправильно трактуємо цей перелік.
Знову не звертаючи уваги на чоловіка, Джулія продовжувала:
– А що Сем про це каже?
Рабин почухав бороду, видлубуючи слова, наче макака бліх.
– Він усе заперечує. Категорично. Але до початку уроку цих слів там не було, й він єдиний, хто сидить за тією партою.
– Він цього не робив, – запевнив Джейкоб.
– Це його почерк, – не погодилась Джулія.
– Усі тринадцятирічні хлопчики пишуть однаково.
Рабин сказав:
– У нього не було іншого пояснення тому, як цей напис там з’явився.
– Він і не повинен пояснювати, – заперечив чоловік. – І навіть якби Сем справді написав ці слова, навіщо йому взагалі лишати їх на столі? Таке нахабство підтверджує, що він не винен. Як у «Основному інстинкті».
– Але в «Основному інстинкті» вона справді це зробила, – сказала Джулія.
– Правда?
– Ніж