сказали. Джуліє…
– Я не пам’ятаю дослівно.
– Я сказав: «Расизму тут не місце».
– Расизм – це те, що проявляють расисти.
– Чи говорили ви колись неправду, пане Блох?
Джейкоб рефлексивно почав шукати телефон у своїй кишені.
– Я припускаю, що, як і всі, хто коли-небудь жив на цьому світі, ви сказали неправду. Але це не робить вас брехуном, – сказав рабин.
– Ви називаєте мене брехуном? – запитав Джейкоб, стиснувши кулаки.
– Ви боретеся з тінню, містер Блох.
Джейкоб повернувся до дружини.
– Так, слово на «н» – погане. Погане, погане, надзвичайно погане. Та це було лише одне слово серед інших.
– Ти думаєш, що ширший сексистський, гомофобний і збочений контекст покращує ситуацію?
– Але він цього не робив.
Рабин засовався у кріслі.
– Я можу говорити відверто? – він витримав паузу, зробивши достоту недовірливий вираз обличчя та длубаючись великим пальцем у ніздрі. – Бути онуком Ірвіна Блоха – це дуже непросто для Сема.
Джулія відхилилася назад, задумавшись про піщані фортеці та ворота синтоїстського храму в Орегоні, які два роки тому змило цунамі.
Джейкоб перевів погляд на рабина.
– Перепрошую?
– Бути дитині прикладом для наслідування…
– Це ж добре.
Рабин повернувся до Джулії.
– Ви, певно, мене розумієте.
– Я вас розумію.
– Ми вас не розуміємо.
– Певно, Семові здавалося, що будь-що, що він скаже, неважливо…
– Ви читали другий том біографії Ліндона Джонсона авторства Роберта Каро?
– Ні.
– Що ж, якби ви були рабином, близьким до людей, і таки прочитали класику жанру, то ви би знали, що сторінки 432–435 присвячені оповіді про Ірвіна Блоха, який зробив для прийняття закону «Про виборчі права» більше, ніж будь-хто інший у Вашингтоні та й узагалі будь-де. Хлопцеві не знайти кращого прикладу.
– Хлопцеві не довелося й шукати, – відповіла Джулія, дивлячись уперед.
– А тепер… чи мій батько написав щось таке, про що варто шкодувати? Так. Це правда. Про це варто шкодувати. І він шкодує. Він п’є по вінця повну чашу каяття. Але припускати, ніби його праведність – це щось інше, ніж просто натхнення для його онуків…
– Із усією повагою, пане Блох…
Джейкоб розвернувся до жінки.
– Пішли звідси.
– Давай врешті займемося тим, що потрібно для Сема.
– Тут Семові нічого не потрібно. Примусити його до бар-міцви було помилкою.
– Що? Джейкобе, ми його не примушували. Могли хіба що трохи підштовхнути, але…
– Ми трохи підштовхнули його зробити обрізання. До бар-міцви ми його реально змусили.
– Твій дід останні два роки розповідає, що він досі живий лише тому, що чекає на Семову бар-міцву.
– Ще одна причина цього не робити.
– І ми хотіли, аби Сем не забував, що він єврей.
– А ми йому хоч раз давали можливість забути?
– Щоб був євреєм.
– Так, євреєм.