коли розберемося з моїми проблемами.
– Знаєш, чому ти завжди виграєш?
– Бо він мені дозволяє.
– Він уже роками тобі не піддавався.
– Він стримується.
– Це не так. Ти виграєш, бо він прагне захоплювати фігури, а ти завжди думаєш на чотири кроки вперед. Тому тобі все вдається в шахах і в житті.
– Мені не вдається все в житті.
– Вдається, коли ти достатньо уважний.
– А татові ні?
Усе пройшло майже ідеально, однак вантажники – не такі ідеальні, ніж решта людства – не уникнули казусів, хоч і ледь помітних. Хто, окрім Сема, міг би знати, що Зірка Давида пом’ялася та висить догори дриґом? Особливо коли це не помітно на перший погляд. Ця крихта, що відділяла від ідеального, перетворила все на лайно.
Семів тато дав йому колись статтю про хлопчика в концентраційному таборі, який приймав бар-міцву, викопавши собі уявну синагогу, де за мовчазну паству слугували поставлені сторчма палички. Звичайно, тато ніколи б не здогадався, що Сем справді її читав, а про це вони ніколи не говорили. Чи можна вважати, що ти про щось згадуєш, якщо ти ніколи цього не забуваєш?
Усе зводилося до цього – релігійну споруду створювали лише для коротенького ритуалу. Попри незбагненну широчінь «Іншого життя», там не було синагоги. І попри Семову сильну неохоту будь-коли ступити на поріг справжньої синагоги, все одно вона мала там бути. Він не прагнув, він потребував цього, адже неможливо знищити те, чого не існує.
Щастя
Усі щасливі ранки схожі, так само, як і нещасливі – коренем їхнього нещастя є відчуття того, що це уже відбувалося раніше; спроби позбутися цього відчуття у кращому випадку лише підсилять його, а можливо, через це навіть здаватиметься, що всесвіт із якоїсь незбагненної, недоцільної та несправедливої причини плете змову проти невинної вервиці одягу, сніданків, зубів і неслухняних чуприн, рюкзаків, взуття, курток, прощань.
Джейкоб наполіг, щоб Джулія взяла його машину на зустріч із рабином Зінґером і зразу після цього скористалася своїм вихідним. Між ними повисла сувора мовчанка по дорозі зі школи до парковки. Сем не знав про Правило Міранди[14], але інтуїтивно йому слідував. Не те щоб це мало значення: батьки не хотіли нічого казати йому в обличчя, перш ніж поговорять за його спиною. Вони залишили його біля входу, серед вусатої дітвори, що грала в «Ю-ґі-о»[15], та пішли до своїх машин.
– Мені треба щось узяти? – поцікавився Джейкоб.
– Коли?
– Зараз.
– Ти маєш повернутися додому до обіду з батьками.
– Я лише хочу трохи тебе розвантажити.
– Нам треба хліб для бутербродів.
– Якийсь конкретно?
– Конкретно той, який ми завжди беремо.
– Що?
– Що «що»?
– Ти виглядаєш спантеличено.
– А ти не спантеличений?
Вона знайшла телефон?
– Ми не будемо говорити про те, що там відбулося?
Вона не знайшла телефон.
– Звісно ж, будемо, – відповів він, – але не на