густа слина, як у скажених собак, спини покрилися пластівцями білої піни. Тварини дико ржали. Було незрозуміло, чи не вони видають цей божевільний регіт, який заповняв все навколо. Люди блискавкою вскочили на підводи і, несамовито стьобаючи коней, рвонули геть від проклятого місця. Виїхавши з гаю у поле, коні зупинилися. На одному возі сиділи козаки з переляканими обличчями і безглуздим поглядом, на іншій, в такому ж стані, священик і староста.
– Це що зараз було? Я не зрозумів, – промовив Пріщепа. – Це ми таке зробили?
– Відстань від мене. Я сам нічого не розумію! – огризнувся отець Євсій.
– Як не розумієте? Ви ж священик. Все святе писання прочитали, – не угамовувався Федір.
– У святому писанні про це нічого не сказано.
– Я завжди знав, що Господь Бог не про все розказав в своєму писанні, – багатозначно уклав староста.
– Не богохульствуй, а то прокляну! – обурився дяк.
– Все, мовчу, мовчу. Більше не буду. Люди перехрестилися, і підводи рушили у напрямку до села.
2.Повернення до Вишневого
Кримський тракт протягнувся прямою стрілою через дике поле, розрізаючи його надвоє. Лише іноді він згинався, щоб обійти величезні камені або яри, що зустрічав на його шляху. Хто і коли, накатав цю дорогу, було невідомо. Здавалося, вона була в українському степу завжди, від самого створення світу. Коршак, що літав високо в небі, не розумів, де ж початок, а де кінець у козацької армії, яка рухалась по тракту. Краї війська, що поверталося на Запорізьку Січ, ховалися за горизонтами.
Пан полковник, Вас кошовий отаман зове, – звернувся до Ігната вістовий. Козак не відразу зрозумів, що це його звуть. Він ще не звик до своєї нової посади.
Ігнат залишив полк і, виїхавши в поле, пішов наметом, прагнучи наздогнати початок колони. Кінь Голованя, швидко рухався по степу, і неначе зрізав верхівки ковили. Вони розліталися в різні боки, немов ядра, викинуті з гармат.
Попереду армії їхав хорунжий з головним прапором Запорізької Січі. За ним слідував кошовий отаман з полковниками. Отамани куренів були зі своїми загонами.
– Ви звали мене, Батько отаман? – запитав, Ігнат, під'їхавши.
– Ось що, полковник, по дорозі буде маєток покійного Кульбаса. Ти, як новий отаман полку, повинен заїхати до його дружини і повідомити тужну новину, – сумно сказав Іван Шульга.
Головань мовчав, відвівши погляд убік. Кошовий уважно подивився на Ігната і вимовив:
– Я розумію, що такий візит не з приємних, але так вже заведено. А потім наздоженеш нас. Тільки довго не затримуйся. Ти мені потрібен будеш на Запоріжжі. Справ у нас ще багато.
– Гаразд, Батько. Все виконаю.
Головань повернув коня і неспішно поїхав до свого полку. По дорозі він думав:
«Ну, що я скажу Інзі? Як взагалі мені поводитися? З одного боку тепер уже нічого не заважає нашому коханню, а з іншого – що ж зараз весілля влаштовувати? Не встигли поховати Кульбаса, і вже розваги затіяли! Не по-людські все це!»
Сумні