стали розпливчатими. Думки в голові заспокоїлися. Закрилися очі. Тіло стало невагомим. Інга, вперше, спокійно заснула за останній час.
Дід Петро зустрів Голованя з неприхованою радістю. Зібрав на стіл поїсти і поставив глек меду.
Не гріх і випити за вашу славну перемогу. Такі вісті по степу швидко біжать, – говорив Коцюба. – Слава богу, що пан хорунжий живий залишився. А ось, наш отаман пан Кульбас, заспокоївся навіки. Царство йому небесне. Великий був воїн. Прийми, Господь, його душу.
Старий налив дві чарки по самі вінця. Козаки випили одним махом, не чокаючись. Почали закушувати.
– У Вашому селі завжди новини розповсюджуються швидше, ніж відбуваються самі події, – заговорив Головань. – Тільки, я не хорунжий, а полковник.
– От так, так! Даруйте, Ваша милість, не знав я. Якого ж полку Ви отаман?
– Діду, перестань мені «викати». Для тебе я завжди буду Ігнат Головань. Пам'ятаєш, як ти говорив мені: «синок». Або вже передумав?
У Петра Коцюби на очах з'явилися сльози. Старий козак весь, якось обм'якнув. Він спробував витерти долонею очі, але руки у нього тремтіли. Насилу старий промовив:
Спасибі тобі, синку, спасибі..
Голос його затнувся і він відвернувся до вікна, щоб Голованю не була видна його слабкість. Простому козакові було нестерпне приємно, що такий важливий козацький воєначальник, виявляє йому повагу. Разом з тим, Коцюбі було соромно, що він плаче, як баба.
Гаразд, батько, гаразд. Не треба. Перестаньте. Ось діла-то. Що я Вас образив чим? Я ж нічого такого не сказав.
Голованю, раптом, стало жалісно цієї старої самотньої людини. Чимось він йому нагадав отця. Коцюба заспокоївся і запитав:
– Так, який же твій полк?
– Колишній полк Кульбаса. Козаки попросили мене призначити після загибелі отамана.
– Ну, слава богу. А то я вже переживав. А під твоєю рукою порядок буде у війську. Я знаю, що говорю. Що робити збираєшся, якщо не таємниця?
– Завтра повертаюся на Січ. Там, справ ще багато. Думаю, кошовий тепер на ляхів двине армію.
– Воно, звичайно. Після того, як татарам перцю під хвости насипали, тепер можна і шляхту почастувати, щоб по скромніше себе вели. А панні Інгі вже повідомив про загибель полковника?
– Так, сьогодні заїжджав до неї. Вона дуже засмутилася. Завтра уранці навідаюся. Хай трохи заспокоїться. Хотів попросити тебе про послугу одну, діду.
– Говори, для тебе все зроблю.
– Якщо, раптом, панна Інга звернеться до тебе за допомогою, не відмовляй їй. Це, адже, вона нам тоді допомогла полковника на ноги поставити. І хто відьма, вона здогадалася. Без її допомоги, я б не справився.
– Звичайно, допоможу! Дивися, як виходить, з вигляду така вельможна панна, а яка чіпка! Ніколи, не подумав би.
– Ну, гаразд, діду. Пора мені відпочивати. А то завтра дорога дальня, а я і сьогодні цілий день в сідлі.
Випили ще по одній чарці за славу козацьку і лягли спати.
5. Відьмацька