радянської батьківщини, й від цього апарат управління лише безмірно розбухав, як на дріжджах. Однією з краплинок такої «живої крові» і вирішив стати Славко.
А для цього треба було з самого дитинства виокремитися, відзначитися й просунутися, як у навчанні, так і в громадській діяльності. І Славко почав самозречено гризти граніт науки і безжально розштовхувати політичних конкурентів уже з «жовтенятських» років, ставши вже в п’ятому класі відмінником і ланковим; а зі вступом у комсомол почав успішне просування до вершин комсомольського активу школи. Ставши ж старшокласником, Славко мав уже стовідсоткову впевненість в тому, що по закінченні школи він отримає «золоту медаль» і характеристику, з якою можна сміливо йти влаштовуватися не тільки в який завгодно партком, але навіть, наприклад, і в КДБ. А те, що для успішного просування службовими сходами радянської державної піраміди ще треба було здобути вищу освіту, Славко жодним чином не вважав для себе проблемою.
Згоден, що багато для кого здасться дивним і навіть неможливим, щоб якийсь радянський школяр, котрий свого часу відзначився тим, що ганебно спокусився ворожими принадами буржуазного змія наживи, розпочавши ще в початкових класах злочинну діяльність спекулянта, – потім раптом став перспективним для радянської номенклатури комсомольським активістом. Упевнений, що дехто навіть скаже, що автор цих рядків просто бреше з цього приводу. Запевняю, що в історії зі Славком Пузиком все було саме так. І нічого дивного й неможливого, насправді в цьому немає. І річ зовсім не у виправданні банальним посиланням на славнозвісне виключення, котрим тільки підтверджується правило: от, мовляв, буває, що й кобила загавкає, а собака заірже. Ні, зовсім ні.
Вся річ у тому, що немає такої політичної, релігійної, громадської, чи якоїсь іншої спільноти, яка б не пишалась новонаверненим неофітом, котрий поповнив би їхні ряди, полишивши перед цим лави адептів ворожого табору, щирим прихильником якого він до того був. Пригадати хоча б незабутніх повію Марію Магдалину й митаря Марка, як і подальші поповнення сонму святих, котрі заради цієї святості покинули життя найпослідущіших грішників, яке до того вели. А рекрутування революціонерів з числа аристократії? Врешті-решт, ніхто ж не піддасть сумніву щирість найпослідовнішого фарисея Савла, який перетворився на щонайвідданішого християнина Павла.
Головне тут – щирість. І твердження про те, що, наприклад, аналогія між християнином Павлом і комсомольцем Славком може кульгати через приналежність цих персонажів до ворожих ідеологій не спрацьовує знову ж таки через величезну кількість комуністів з колишніх священиків – і навпаки. Головне тут щирість: щиро перекинувся до ворога – герой і святий, а нещиро, вибачай, – зрадник. От тільки точної міри щирості поки що ніхто не винайшов, за винятком, хіба що, наприклад, призначення кримінальної відповідальності за державну зраду, але