Славко мав рішучий намір навчатися тільки в столиці – саме там, якнайближче до верхів номенклатурного раю, небезпідставно вважав він, можна найефективніше розпочати просування до цих самих верхів. Адже, просування щаблями номенклатурної драбини Славко твердо вирішив розпочинати вже з перших днів свого майбутнього навчання в столиці: щойно ставши студентом-першокурсником він обов’язково відразу ж почне пробиватися до складу комсомольської еліти свого навчального закладу з наміром закінчити цей заклад, якщо вже й не повноправним членом комуністичної партії, то кандидатом у члени партії точно.
Хоча, могли виникнути деякі непорозуміння щодо поняття столиці, адже це могла бути як всесоюзна Москва, так і республіканський Київ. Звичайно, з найвищого Московського трампліну, можливо, й найлегше було б заплигувати в найвищі кола державного апарату, але й Київ теж з цього боку не видавався чимось набагато гіршим.
Щодо цієї неоднозначності тогочасного існування з одного боку, як громадянина Української Радянської Соціалістичної Республіки, а з іншого боку, як громадянина СРСР, виникало дійсно багато непорозумінь. Це була ніби така собі двоповерхова держава, де на першому поверсі ти був громадянином якоїсь своєї рідної союзної республіки, а на другому – громадянином чи то якоїсь іншої, чи тієї ж самої, але вже набагато більшої, хоча і якоїсь незрозумілої і абстрактної держави СРСР, котру до того ж іще іноді називали й Росією, хоча Росія також була однією з союзних республік. Причому другий поверх цієї двоповерхової державної будови не вважав свій перший поверх взагалі за щось вартісне – республіканський рівень для всесоюзного був лише ґрунтом, на якому й виростало непереборне ракетно-ядерне радянське всемогуття.
Для України ж у цій багатоповерховій будові була ще й третя іпостась: українці разом з росіянами й білорусами входили до радянської спільноти ще і як слов’яни, які в той час в СРСР вважалися чомусь начебто одним народом. Тобто окремо українці, росіяни й білоруси були окремими народами з окремими республіками-державами, а разом – одним, єдиним, тобто триєдиним народом, який уже разом з іншими народами, в яких були свої республіки-держави, котрих було ще дванадцять, утворював п’ятнадцятиєдиний радянський народ. А якщо взяти до уваги, що майже в кожній з окремих республік були й інші народи, деякі з яких мали ще й свою державність, наприклад, в одній лише Росії були десятки народів-неслов’ян, в тому числі й державних, які складали тут, вже без українців і білорусів, разом зі слов’янами-росіянами один неоднодесятиєдиний народ!.. А весь цей незрозумілий конгломерат народів, поєднаних незрозуміло чим, незрозуміло як і незрозуміло для чого – і був багатодесятиєдиним неподільним радянським народом?..
З точки зору здорового глузду було ясно, що цю всю нісенітницю засобами якоїсь нормальної логіки пояснити просто таки не було жодної можливості. Але радянська державна машина не заморочувала