не дуже здорові. У Корчувашиної так ноги звело, що досі підвестися не може. Але вона, кажуть, завжди слаба була на ноги… Схоже, що й на голову нездорова, – раптом змовницьки всміхаючись додав він. – А в Степана Теслі тепер болять зуби. Я йому вже цілих три з того часу вирвав.
– Панотче… Ви знаєте, що то я все накоїла? – ледь не викрикнула Рута. – Палати мені за це в пекельному вогні! То я наслала хвороби на всіх тих людей! Але я не хотіла, видить Бог, не хотіла! «Кто чародеи в дом свой призывает, обругав Бога, беса почитает, може, на мал час демон послужити, на вечно будет он за то томити»[6], – виголосила вона вивчений в школі вірш, який священик виписав спеціально для неї. – Вони вбили батечка..!
І більше не стримуючись, Рута розревілася, затуляючи долонями обличчя.
– Господь і так покарав тебе достатньо. Не бійся, я не видам тебе, дочко. Чув, твоя мама була, е-е-е… відьмою?
У відповідь Рута лише схлипнула.
– Чув, чув, що відьомство передається дівчаткам у спадок… Але така велика сила! І зовсім неприборкана! – несподівано очі немолодого вже чоловіка загорілися юнацьким вогнем, ніби йому розказали, де закопаний королівський скарб.
Лише зараз дівчина помітила в руках у отця Никодима згорток паперу, куди він щось старанно занотовував.
– Як почуваєшся зараз? Зовсім слаба? Ой, я ж для тебе тут сиру купив, і хліба свіжого! Оленко, леле моя! – гукнув він до жінки, яка стояла за фіранкою, і щось показав їй на мигах.
Жінка відповіла так само на мигах, лиш відкриваючи рот, ніби риба, що не могла нічого сказати під водою.
– Оленка – дочка моя, – раптом сповістив отець Никодим. – Вона не чує й не говорить від народження. А я все життя шукаю спосіб – можливий і неможливий, щоб її вилікувати. Ми вже й у Константинополі побували, і в землі мавританські заїздили, але ні служителі Христа, ні Аллаха, ні диких африканських богів не змогли нам зарадити.
За мить перед Рутою стояла миска пшоняної каші, тарілка з козиним сиром, кухоль молока й свіжоспечена житня паляниця, густо посипана невідомою дівчині пряною травою. Оленка моторно поставила все на широку Рутину лаву, ніби відводячи погляд таких самих синіх, мов у батька, очей, і по тому швидко зникаючи за піччю.
Коли Рута нарешті поїла, Никодим продовжив питати. Багато запитував про маму, тата, про те, чи вчилася сама Рута чарувати. Усі відповіді записував у свій зшиток, а на розповіді про смерть мами підвів голову й довго вдивлявся у Рутині карі очі, ніби намагаючись в них прочитати, що ж саме вона недоговорила.
– То мене судитимуть? – нарешті запитала Рута, коли питання отця скінчилися.
– Якщо впіймають, – кивнув він. – Наразі ніхто не знає, що ти, дитя, тут. І дасть Господь, не дізнається.
– Але ж… Ви служитель Бога, а Бог ненавидить таких, як я…
– Хто тобі сказав таку дурницю? Бог любить всіх своїх дітей. І Христос, і Даждьбог, і навіть кривавий Перун. Тільки тобі треба буде вчитися стримувати свої чари, пускати їх лише на поміч людям, а не на кривду.
Рута