по даху покритого мохом льоху, а потім, перебравшись ближче до курника, цілитися вже й у курей. Поганий зір Олеся з такої малої відстані не дуже рятував пташок. Нещасні чеботурки ховалися від нього під жердини, кудахкаючи й кличучи на допомогу півня, але той сам лише набундючився і з мовчазним обуренням терпів камінь за каменем, що прилітали на його територію.
Олесь посміювався. Він міг загнати курей до найтемнішого кутка курника, навіть повбивати їх курчаток у загорожі – усе було йому під силу, і ні за що не було кари. От якби його брат із сестрою зараз його побачили! Вони би пишалися ним, таким великим і сильним!
Ще один камінь промайнув повз товстого рудого кота їхньої кухарки, ледь не зачепивши йому вухо. Із голосним нявканням кіт утік геть із подвір'я, проповзаючи під великими різними воротами. Тієї ж миті ворота відчинилися, і на подвір'я виїхав великий віз. Хлопчик впізнав того воза й візника – ними їхній київський дядько Андрій, його хрещений батько, передавав гостинці з міста.
– О, типривіз мені пензлі й фарби, як я просив? – одразу кинувся до візника Олесь, і не чекаючи запрошення чи бодай дозволу, заходився біля воза відкривати ряднини й розсупонювати мішки.
Аж раптом хлопець відсахнувся й здивовано витріщився на візника.
– А це хто за така?
На возі, укрита рядниною, спала дівчинка. Руде волосся бурштином виблискувало на сонці, а по її круглих щоках і кирпатому носі рясними зернами розсипалось ряботиння.
– Тю, а й справді – це хто така? – у свою чергу здивувався візник. – Я ж усе переглядав перед від'їздом, ніде з самого Києва не зупинявся. Хіба що той святоша на виїзді з міста мене заговорив…
Дівчина нарешті почала прокидатися. Вона виглядала змарнілою, під очима вимальовувалися сині кола, а очі хворобливо поблискували.
– Ану, зняти її з воза й допитати! – розпочав гратися в отамана Олесь.
На його крики збіглася челядь, і старий конюх Іван тут таки спустив напівпритомну дівчину долі.
– То ти будеш говорити? – якомога жорсткіше намагався допитатися хлопець, але гостя уперто мовчала, не в змозі самостійно стояти на землі та похитуючись у руках конюха.
– А всипте-но їй канчуків, побачимо, як вона тоді заговорить.
Челядинці перезирнулися, та суперечити не сміли. Двоє взяли дівчину під руки, а Іван, почухавши бороду, приготував довгого батога.
– Вона й так ледве дихає, може, нехай дівча трохи відпочине, а потім сама все розкаже! – вступилося за прибулу жіноцтво.
– Мовчати, челядь! Ніхто не прибуває в мої володіння непрохано та безкарно! – ледь не викрикнув хлопчик, здіймаючи вгору вказівний палець. – Зараз ми покажемо, як у нас зустрічають злодіїв! Іване, бий!
Іван, непомітно вкинув батога в кущі, а сам узяв різку, якою курей ганяли. Зціпивши зуби, він ударив. Почувся слабий зойк. Дівчинка заплющила очі, але стерпіла. Бавовняна керсетка й плахта захищали від ударів.
– Зняти з неї ту безрукавку! І бий сильніше! Іще, іще сильніше