під вітром, сповіщаючи прибульців про те, де проходить межа кладовища. Інспектор Крейвен швидко підбіг до могили. Фламбо встромив у землю лопату і оперся на неї, хоча вітер хитав і тряс обох детективів, як стрясав він дріт і сосни. В ногах могили ріс срібно-сизий реп’ях. Коли вітер зривав із нього колючу кульку, Крейвен відскакував, наче то була куля.
Фламбо встромив рискаль у свистячу траву і далі, в мокру землю. Потім зупинився, спершись на нього, як на костур.
– Ну, що ж ви? – м’яко зауважив священик. – Ми хочемо дізнатися істину. Чого боїтеся?
– Боюся її дізнатися, – відповів Фламбо.
Лондонський детектив вимовив високим, надсадним голосом, який йому самому здавався бадьорим:
– Ні, чому він так ховався? Що за витівки? Може, він прокажений?
– Гадаю, щось гірше, – сказав Фламбо.
– Що ж гірше за проказу? – спитав слідчий.
– Навіть уявити не можу, – відповів Фламбо.
Вітер відніс важкі сірі хмари, що обклали пагорби, мов дим, і відкрив погляду сірі долини, освітлені слабким зоряним світлом, коли Фламбо оголив нарешті кришку грубої труни і почистив її від землі.
Крейвен ступив уперед, тримаючи сокирку, торкнувся будяків і здригнувся. Але він не відступив і працював з такою ж силою, як і Фламбо, поки не зірвав кришку і не сказав:
– Кістки, це людина, – немов очікував чогось іншого.
– У нього все гаразд? – нервовим голосом поцікавився Фламбо.
– Начебто так, – хрипко відповів сищик. – Ні, стривайте…
Важке тіло Фламбо сильно сіпнулося.
– Ну, що з ним може бути? – зойкнув він. – Що з нами таке? Що діється з людьми на цих холодних пагорбах? Мабуть, це тому, що все тут темне й усе якось безглуздо повторюється. Ліси і давній жах перед таємницею, немов сон атеїста… Сосни, і знову сосни, і мільйони сосен…
– О, Боже! – заволав Крейвен. – У нього немає голови.
Фламбо не рушив із місця, але священик уперше ступив до могили.
– Немає голови! – повторив він. – Немає голови?
Немов він думав, що немає чогось іншого.
Напівбожевільні образи пронеслися у свідомості присутніх. У Ґленґайлів народилося безголове немовля; безголовий юнак ховається в замку; безголовий стариган човгає старими залами або по пишному парку. Але навіть тепер вони не сприймали розгадки, бо в ній не було сенсу, і стояли, дослухаючись до гулу лісів і благання небес, немов ідоли або загнані звірі. Мислити вони не могли, думка була для них велика, і вони її втратили.
– У цій могилі, – сказав патер Браун, – лежать троє безголових людей.
Блідий сищик з Лондона розтулив було рот і не закрив його, немов якийсь сільський дурник. Виючий вітер терзав небо. Детектив глянув на сокирку, не впізнаючи її, і впустив на землю.
– Панотче, – сказав Фламбо якимось дитячим, сумним голосом, – що тепер робити?
Його товариш відповів так швидко, немов вистрелив із рушниці.
– Спати! – крикнув він. –