він зараз біснується за дверима цієї кімнати. Атож, я просив своїх друзів побалакати з ним. І ось чому. Я не бажаю, не маю права зустрічатися з ним, бо це суперечить правилам честі та пристойності. Коли справа дійде до суду, моя невинність стане очевидною для всіх. Але обов’язок честі вимагає, щоб спершу нашу суперечку було вирішено іншим чином. Тому, назвавши панові Дюбоску своїх секундантів, я повністю…
Арманьяк і Брюн захоплено махали капелюхами. Навіть супротивники вченого схвалили цей несподіваний виклик і вибухнули оплесками. Гамір заглушив голос науковця, але незабаром натовп знову впокоївся.
– Тепер кілька слів для моїх друзів, – продовжував Гірш. – Мені більше личить відстоювати свою слушність аргументами розуму. Колись людство досягне такого рівня розвитку, що вони будуть єдиною зброєю у вирішенні суперечок. Але істина, від якої ми ніколи не відступимося, – основоположні закони матерії та спадковості. Мої праці користуються авторитетом, мої наукові теорії здобули загальне визнання, але в політиці я постійно страждаю від націоналістичних забобонів, які у французів увійшли в плоть і кров. Я не вмію промовляти, як Клемансо Деруледу,[16] бо їхні промови – відгомін пістолетних пострілів. У французів дуелянти в такій же пошані, в якій у англійців – спортсмени. Що ж, я готовий довести свою невинність: я заплачу данину цьому варварському звичаю, а опісля вже ніщо не відверне мене від наукових занять.
Коли полковник Дюбоск, цілком задоволений словами вченого, знову вийшов на вулицю, йому не довелося довго шукати секундантів. Першим запропонував свої послуги солдат, котрий пив каву за столиком. Він був небагатослівним:
– Можете розраховувати на мене, пане. Я герцог де Валон.
Інший відвідувач кафе – високий пан, котрий пив сироп, – зголосився стати другим секундантом. Його приятель священик узявся було його відмовляти, але потім махнув рукою і пішов собі.
У кафе «Шарлемань» накрили легку вечерю. Столики стояли прямо на вулиці, але не зовсім просто неба.
Правда, над головами відвідувачів не було ні скляної, ні позолоченої стелі, проте ошатні дерева, під якими розміщувалися столики, росли так щільно, що їхнє листя утворило легкий і хиткий дах, і кафе, світле та тінисте, нагадувало маленький садочок. За столиком посередині в повній самоті сидів гладкий невисокий священик. Перед ним стояла повна тарілка закусок, а навколо неї – блюдця з незмінною їжею: червоні перці, лимони, чорний хліб, масло. Священик їв не кваплячись, смакуючи кожну рибку. Життя його вирізнялася простотою та поміркованістю, і він умів цінувати рідкісні несподівані задоволення: слуга Божий був невибагливим епікурейцем.
На столик лягла довга тінь. Священик підняв очі від тарілки. Це був його приятель Фламбо. Він із похмурим виглядом сів навпроти і пробурчав:
– Схоже, мені краще вийти з гри. Я всією душею на боці таких французьких солдатів, як Дюбоск, і терпіти не можу французьких атеїстів на зразок Гірша, але тут сталася якась