справа та зліва старовинні гобелени, а між скляними дверима, що ведуть прямісінько в парк, старі картини з видами Canale grande[7] і Piazza San Marco,[8] котрі, хоч я і не знавець, здаються мені дуже цінними. Щоправда, детально я не розглядаю ці витвори мистецтва, бо напружено дослухаюся до звуків у сусідній кімнаті.
Ось тихо дзенькнули тарілки, заскрипіли двері, а тепер, мені здається, я навіть розрізняю різкий нерівномірний стук милиць.
Нарешті чиясь невидима рука розсуває двері, і до мене виходить Ілона.
– Як мило, що ви прийшли, пане лейтенанте! – вона одразу веде мене в надто добре знайому кімнату. У тому ж куточку, на тій самій канапі, за тим самим столиком малахітового кольору (навіщо ж вони повторюють цю, таку неприємну мені, ситуацію?) сидить дівчина; на колінах лежить пухнасте біле хутряне покривало, так що її ніг не видно – очевидно, щоб не нагадувати мені про «оте». Із, безсумнівно, продуманою привітною усмішкою Едіт вітається до мене зі свого куточка. Проте, ці перші хвилини нагадують про ту фатальну зустріч, і з того, як Едіт трохи вимушено простягає мені через стіл руку, я одразу розумію, що вона теж думає про «те». Нікому з нас не вдається почати розмову.
На щастя, Ілона швидко перериває гнітюче мовчання:
– Що вам запропонувати, пане лейтенанте, чай чи каву?
– О, як вам завгодно, – відповідаю я.
– Але що вам більше до вподоби, пане лейтенанте? Тільки давайте без церемоній. Є і те, й інше.
– Тоді каву, якщо можна, – наважуюсь я і радо помічаю, що мій голос зовсім не тремтить.
Своїм діловим запитанням ця смаглява дівчина збіса вправно допомогла перебороти першу напруженість. Але як безжально з її боку одразу ж вийти з кімнати, щоб дати слугам розпорядження про каву, адже я – як неприємно! – залишаюся віч-на-віч зі своєю жертвою. Треба щось сказати, a tout prix[9] розпочати розмову. Але в горлі ніби клубок застряг, та й погляд я відводжу, оскільки ніяк не наважуся подивитися у бік крісла, адже вона може подумати, що я витріщаюся на ковдру, що вкриває її хворі ноги. На щастя, вона володіє собою краще, ніж я, і починає розмову нервово-збудженим тоном, з котрим тоді я познайомився вперше.
– Тож сідайте, пане лейтенанте, будь ласка. Посуньте до себе те крісло. І чому ви не покладете шаблю – ми не збираємося воювати… он туди, на стіл або на підвіконня… куди вам завгодно.
Я підсуваю крісло, мабуть, надто старанно. Мені все ще не вдається надати своєму погляду бажаної невимушеності. Але Едіт енергійно приходить мені на допомогу.
– Я ще хочу подякувати вам за чарівні квіти… вони справді чарівні, ви тільки погляньте, які ж вони гарні у вазі. А ще… ще я повинна вибачитися за мою дурну нестриманість… я поводилася просто жахливо… всю ніч не могла заснути: так мені було соромно. Ви ж хотіли якнайкраще… звідки ж ви могли знати? А крім того… – вона раптом сміється, різко та нервово, – крім того, ви вгадали моє найпотаємніше бажання… адже я спеціально