чи часто їжджу до Відня, – мимоволі зав’язується звичайна легка бесіда, у ході якої непомітно розчиняється перша неприємна скутість. Поступово я навіть наважуюся скоса поглядати на дівчат – вони абсолютно не схожі одна на одну: Ілона – вже справжня жінка, пишна, квітуча, сповнена чуттєвим теплом і здоров’ям; поруч із нею Едіт – вже не дитина, але ще й не дівчина, їй, може, сімнадцять, може, вісімнадцять років, але вона все ще не дозріла. Дивовижний контраст: з одною хотілося б танцювати та цілувати її, іншу – пестити, як хвору дитину, приголубити, захистити її та передусім – заспокоїти. Бо з її єства йде якийсь неспокій. Жодної миті її обличчя не залишається спокійним; вона поглядає то вправо, то вліво, то раптом напружується, то, ніби безсило, відкидається назад; так само нервово вона і розмовляє – завжди уривчасто, стакато, без пауз. Може, думаю я, ця нестриманість і неспокій ніби компенсують вимушену нерухомість ніг, або ж постійна легка лихоманка додає різкості її жестам та мовленню. Але мені залишається мало часу для спостережень, бо швидкими запитаннями і жвавою, стрімкою манерою розмовляти вона повністю приковує увагу до себе; несподівано для себе я виявляюся втягнутим у захоплюючу, цікаву розмову.
Так продовжується годину. Може, навіть півтори години. Раптом з вітальні виникає якась постать; хтось заходить так обережно, ніби боїться завадити. Це Кекешфальва.
– Сидіть, сидіть, будь ласка, – зупиняє він мене, розуміючи, що я хочу ввічливо встати, і нахиляється, щоб швидко поцілувати доньку в лоб. На ньому той самий чорний сурдут з білим нагруддям та старомодним бантом (я жодного разу не бачив його в іншому одязі); делікатний погляд за золотими окулярами робить його схожим на лікаря. І дійсно, ніби лікар до ліжка хворого, він обережно підсідає до Едіт. Дивно, з того моменту, як він увійшов, світло в кімнаті ніби затьмарив смуток. Боязкість, із якою він час від часу ніжно та допитливо поглядає на доньку, стримують ритм нашої невимушеної розмови. Скоро Кекешфальва сам помічає нашу збентеженість і намагається пожвавити розмову. Він теж розпитує мене про полк, ротмістра, цікавиться нашим колишнім полковником, що став командиром дивізії у військовому міністерстві. Він виявляє дивовижну обізнаність про усі кадрові зміни в нашому полку за багато років, і не знаю чому, але мені здається, що він з якимось певним наміром підкреслює своє близьке знайомство зі старшими офіцерами.
Ще десять хвилин, думаю собі, і я скромно відкланяюся. Але тут знову хтось тихо стукає у двері; безшумно, ніби босоніж, заходить слуга і щось шепоче Едіт на вухо. Вона одразу ж спалахує.
– Нехай зачекає. Або ні: нехай сьогодні залишить мене у спокої. Нехай іде геть, він мені непотрібен.
Ми всі ніяковіємо від її гарячковості. Я підводжуся з неприємним відчуттям, що затримався. Але вона прикрикує на мене так само безцеремонно, як і на слугу.
– Ні, залиштеся! Тут немає про що говорити.
Власне, її наказовий тон свідчить про невихованість. Батько, очевидно, теж