знаю, як я набрався сміливості перервати ці розгублені пояснення і підійти до нього. Але раптом я обома руками взяв руку старої чужої мені людини. Я нічого не сказав. Я лише взяв його холодну схудлу руку, що мимовільно здригнулася, і міцно стиснув її. Він здивовано поглянув на мене, і за блискучими скельцями окулярів я бачив його невпевнений погляд, що несміливо шукав зустрічі з моїм. Я боявся, що він зараз щось скаже. Але він мовчав; лише чорні зіниці ставали дедалі більшими, ніби хотіли збільшитися до безкінечності. Я відчув, як мене переповнює якесь нове, невідоме хвилювання, і, щоб його уникнути, я поспішно вклонився і вийшов.
У передпокої слуга допоміг мені одягнути шинель. Несподівано спиною я відчув протяг. Навіть не обертаючись, я вже знав, що це старий вийшов услід за мною, щоб подякувати мені, і тепер стоїть у дверях. Але я не хотів потрапити у незручне становище. Тому я вдав, ніби не помітив, що він стоїть за мною. Поспіхом, із калатаючим серцем, я покинув цей нещасливий будинок.
Наступного ранку, коли легкий туман ще висить над будинками, і віконниці зачинені, оберігаючи міцний сон містян, наш ескадрон, як завжди, вирушає на навчальний плац. Спочатку трюхикаємо по незручній бруківці; мої улани, ще заспані та незадоволені, з рівними спинами похитуються в сідлах. Ми лишаємо позаду чотири-п’ять провулків, на шосе переходимо на рись, а потім беремо вправо – на луки. Я віддаю наказ своєму взводу: «Чва-лом!» – і коні, форкнувши, рвучко кидаються вперед. Вони вже знають це чудове, м’яке і широке поле, розумні тварини; їх не потрібно підганяти, можна послабити повіддя: заледве відчувши доторк шенкелів, вони щодуху пускаються у біг. Їм теж відома радість напруження та розрядження.
Я мчу попереду. Я пристрасно люблю їздити верхи. Я відчуваю, як кров рвучкими поштовхами піднімається від стегон, живлющим теплом розливається сонним тілом, а холодний вітер обвіває щоки та лоб. Дивовижне ранкове повітря, ще сповнене пахощами нічної роси, подихом зораної землі, ароматом квітучих полів, і разом з тим тебе оповиває тепла, приємна пара з ніздрів коня. Мене захоплює цей перший ранковий чвал, він так приємно бадьорить задерев’яніле, заспане тіло, що млявість одразу зникає, ніби задушливий туман під поривом вітру; від відчуття легкості мимовільно ширшають груди, і я п’ю повітря, що свистить довкола мене, відкритим ротом. «Чвалом! Чвалом!» Відчуваю, як світлішає погляд, відчуття загострюються, а за спиною чується ритмічний дзенькіт шабель, шумне дихання коней, м’який скрип сідел і рівний дріб копит. Величезним кентавром видається ця група людей і коней, що злилася в єдиному пориві. Вперед, уперед, уперед, учвал, учвал, учвал! Так би й скакати аж на край світу! З потаємною гордістю повелителя й творця цієї насолоди я час від часу обертаюся, щоб глянути на своїх людей. І раптом помічаю, що у моїх славних уланів уже зовсім інші обличчя. Важка гуцульська пригніченість, отупілість, невиспаність – все змите з їхніх облич, ніби кіптява. Відчувши, що на них дивляться, вони випрямляють спини і відповідають усмішками на мій