мулів, мул віднині сам,
Покірний ворожбитовим словам,
Летить учвал – і ледве помічає,
Що трохи іншу оболону має.
Денис і Жанна поспішали в Тур,
Де короля в полон забрав Амур,
Їм на шляху, при самім Орлеані,
Зустрілися англійці, дуже п’яні;
Шукавши втіхи дикої в вині,
Вони поснули; у тяжкому сні
Хропли солдати, слуги, капітани —
І німували сурми й барабани.
Той голий ліг, не вкрившися й плащем,
А той простягся над своїм пажем.
Тоді Денис, неначе батько добрий,
Промовив стиха дівчині хоробрій:
«Дитя моє! Нам розповів поет,
Як Ніс, до Турна трапивши в намет9
Удвох із вірним другом Евріалом,
Рутульців сон довершував кинджалом.
Відоме й те хтозна з яких часів,
Що достославний гордий син Тідея
У товаристві мудрім Одіссея,
Як Ресів табір морок оповив10,
Троянців сонних мертвими робив.
Чому й тобі задля свойого краю
Не відновити їхнього звичаю?»
«Ні, – мовить Жанна, – я письма не знаю.
Але на рицарську ступила путь
I відаю: лежачого не б’ють».
Ще не скінчивши гордої відмови,
Вона шатро золочене, чудове
У сяйві місячнім постерегла:
Особа, певне, там значна була.
Вино, окрасу доброго стола,
Там Жанна в кубки сміло наливає,
I пирогом вечеряє смачним,
І вдвох із богопосланим святим
За короля французів випиває.
Шандос у тім наметі проживав11.
Горілиць він, вояка грізний, спав.
Вона бере меча його страшного,
Бере штани з єдвабу дорогого:
Так Господів улюбленець Давид,
Саулові натрапивши на слід.[44]
Низьке бажання помсти занехаяв,
А тільки шмат плаща його відкраяв
I царедворцям навіч появив,
Що міг зробити, тільки не зробив.
Біля Шандоса, юний та вродливий,
Спав юний паж, у забутті щасливий.
На лінії, відкіль початок ніг,
Амур би сам йому позаздрить міг.
Поблизу нього каламар похідний
Стояв з чорнилом – доказ очевидний,
Що хлопець вірші звечора писав
Красуні тій, яку він покохав.
Пречиста Жанна узяла чорнило
I на озадку хлопцевому сміло
Лілеї три в один виводить мах.
Святий дивився з радістю в очах,
Як зад англійця, свіжий та круглявий,
Скрашає герб французької держави.
Хто ж був уранці, наче звір, лихий?
Шандос, і так з похмілля сам не свій.
Побачивши у хлопця в місці певнім
Три лілії,[45] він, повен гнівом ревним,
Лукаву зраду в цьому добача
І кидається по свого меча…
Ох! ні меча, ані штанів немає!
Він стогне, виє, очі протирає, —
I врешті думка родиться ясна,
Що це зробив не хто, як сатана.
І променю, й крилатому ослові,
Що