цілую та запихаю назад у шухляду. Я палю цигарку за цигаркою, а потім ще одну та ще одну. Я не хочу палити й не отримую від цього задоволення, але мені нудно, як у самотній камері. Я граюся запальничкою, спостерігаю за тим, як полум’я виринає й мерехтить, червоне, потім жовте, в несвіжому стоячому повітрі. Це зачаровує. Я завжди була в захваті від вогню: невловима загадка, прима руйнування. Я не піроманка; я просто люблю спостерігати за тим, як згорає непотріб. Мене захоплює думка про те, що ця одна маленька запальничка здатна перетворити ціле місто на попіл: оце сила. Нерон це відчував, коли підпалив Стародавній Рим. З пагорба Палатин він, граючи на лірі, спостерігав, як люди з криками тікають геть від вогню й полум’я лоскоче їхні тоги й обсмалює їм волосся. Нерон вичекав, доки пожежа вщухне, а потім збудував собі новий палац у серці міста, там, де вогонь винищив старі будівлі. Цим у Нероні можна захоплюватися: нахабства чуваку було не позичати.
Прометей був теж нічо так. Він знав, що правила існують для того, щоб їх порушувати. Ото він довів Зевса до сказу, коли запалив факела від сонця й приніс вогонь людям! Виявилося, що Зевсу не хотілося, щоб людство спалювало всякий мотлох, так само як моїй матері. Вона не хотіла, щоб я спалювала ведмедиків Бет, або сусідських кішок, або сарай із замкненим у ньому собакою. (Із собакою все гаразд. Мама почула його гарчання ще до того, як обвалився дах.) Деякі люди просто не вміють розважатись. Мій старий директор школи був теж той іще кайфолом. Ну за що він вигнав мене, просто за те, що я підпалила його машину?
І взагалі, кому потрібна та школа? Тепер, коли ми всі під’єднані до мережі, освіта дітям не потрібна. Інтернет усе знає. Це просто неймовірно, скільки всього можна вивчити онлайн, позбавивши себе необхідності стикатися з головними вошами, шкільною формою та напівсирими обідами. Лише за цей тиждень я дізналася, що всі ми живемо всередині створеної комп’ютером голограми, що Чандлера в «Друзях» грав Метью Перрі (я не могла згадати, тож заґуґлила) і що, коли жіноча й чоловіча особини морського чорта паруються, їхні тіла зливаються назавжди. (Очевидно, море таке величезне й глибоке, що коли чоловіча особина знаходить жіночу, то міцно тримається за неї, аж поки не втрачає власні очі й внутрішні органи, аж поки їхні тіла не зливаються в єдине, зі спільною кровоносною системою.) Цікаво знати.
Я прочитала набагато більше, аніж Бет з усіма її науковими ступенями (не те щоб це було змагання). Мій мозок переповнений. Я закінчила Університет життя з відзнакою. Коли людина хоче бути розумником, але не мусить при цьому бути зарозумілою, її називають самоуком.
Я встаю та суну на руїну кухні. Чай – найдешевший, не з тих вишуканих напоїв, які замовляє моя сестра: дарджилінґ, «Ерл ґрей» або органічна в дупу арабіка від «Рейнфорест альянс». Я не боюся, що мене звільнять. Я досі думаю про Бет, знов і знов прокручую її слова в голові: «Я б хотіла ще раз запросити тебе на нашу віллу в Таорміні. Ти мені потрібна. Благаю тебе. Приїзди».
Та відчепися вже від мене.
А все ж цікаво, що їй треба? Може, їй потрібен мій кістковий мозок або ж там нирка? Від мене вона