кажу я. – Не питання. Взагалі-то я й так збиралася переїжджати найближчим часом. Я їду у відпустку на Сицилію, тож…
Час знайти ту картонну коробку. Я знала, що сьогодні мій щасливий день.
Я дрібочу до своєї кімнати й кидаюся на ліжко. У мене втуплюється стара світлина. На ній я та моя близнючка. Бет виглядає як супермодель. Я виглядаю як волоцюга з підвищеною кошлатістю. Це фото зроблено в день випускного Бет. Вона була вся така феноукладена, блисконамащена й випещена, наче Чеширська кішечка. У мене похмілля після цілої пляшки «Малібу», яку я видудлила сама на дереві біля нашого будинку. Я чесно не бачу схожості. Наскільки я можу судити, ми зовсім різні.
Я довго дивлюся на фото.
– Що ти від мене хочеш?
Я чую, як по інший бік Європи вона думає:
«Приїзди на Сицилію, Алвіно, приїзди, приїзди, приїзди!»
Ми як дві квантові частинки, з’єднані назавжди. Вона глюон, а я кварк. Я темна матерія, а вона… думаю, просто матерія. Між нами є надприродний зв’язок. Вона забивається головою – у мене мігрень. Я ламаю ногу, в неї болить коліно. Вона виходить за заможного сексуального італійця й переїжджає в Таорміну, а я живу з якимись нечупарами, і мене відшивають у «Тіндері». Здається, це не завжди спрацьовує.
Моя близнючка завжди в моїй голові, наче ампутована кінцівка, яку відчуваєш, – не здорова, яку втратив під час автокатастрофи, а охоплена гангреною, смердюча, така, якої ти радо позбавився б. Алві з Бет, Бет з Алві, так було, та загуло. З часів Оксфорда. З епохи Амброджо. Хоча в нас із Бет однакова зовнішність, привабливою з нас двох завжди була Бет. Бет перша пішла й заговорила й навчилася ходити на горщик і трахатися. Я зариваюсь обличчям у подушку.
«Рррааааааа!»
«Фейсбук».
У мого статусу один новий «лайк» від Елізабет Карузо: це моя сестра.
Ну звісно.
Я втуплююся в телефон, виколупую шматочки сміття, що застрягли в клавіатурі, витираю з дисплею малиновий джем. Я перечитую листа, якого надіслала Бет: «Дай знати, коли будеш у Лондоні, було б непогано перетнутися» – таке радше скажуть надокучливому бізнес-партнеру, ніж людині, з якою колись ділили одне лоно. Тепер, коли я перечитую її листа, скидається на те, що вона щиро хоче мене бачити. «Ти мені потрібна. Благаю. Приїзди». Ну гаразд, Бет, бра-дідько-во, ти перемогла. Сподіваюсь, я зможу купити хоч якийсь сонцезахисний крем. Маю надію, вулкан Етна спить. Я починаю писати.
Від: Алвіна Найтлі [email protected]
Кому: Елізабет Карузо [email protected]
Дата: 24 серпня 2015 11:31
Тема: RE: Відвідини
Привіт, Бет!
Вибач за мого попереднього листа. У мене справді були складні часи на роботі. Тепер, коли роботи в мене немає, в мене з’явився час навідати тебе. Ти маєш рацію: два роки – це дуже довго. І я, звісно, страшенно хочу побачити Ерні, а твоя вілла, мабуть, розкішна. Я вільна на невизначений термін (і мені справді потрібен відпочинок), тож скажи, коли тобі буде зручно, і я пошукаю дешеві квитки онлайн.
Надіслати.
Прив’яжу покупку до однієї з