краще, ніж можна було припустити, судячи з фасаду.
– Амаліє! – на повен голос гукнув Оліво, аж луна вдарилася у високі склепіння. – Скоренько зійди вниз! Я тобі гостя привіз, Амаліє! Та ще й якого гостя!
Але Амалія ще раніше з’явилася на сходах, невидима для прибульців, які зі сліпучого сонця увійшли в присмерк передпокою. Гострі очі Казанови зберегли здатність пронизувати навіть темряву ночі, тому скоріш за Оліво помітили господиню дому. Казанова усміхнувся і відразу відчув, як усмішка омолодила його обличчя. Амалія аж ніяк не погладшала, чого він боявся, залишилася стрункою і молодявою. Вона миттю його впізнала.
– Яка несподіванка! Яке щастя! – нітрохи не знітившись, вигукнула вона, жваво збігла сходами й підставила гостеві щічку для поцілунку, а Казанова щиро обійняв її, мов давню приятельку.
– І я повинен повірити, що Марія, Нанетта й Терезіна – ваші рідні доньки, Амаліє? – не приховував здивування Казанова. – Хоча, судячи зі збіглого часу, таке можливо…
– Судячи з усього іншого – теж, – додав Оліво. – Можете мені повірити, пане шевальє!
– То ти, мабуть, спізнився через зустріч з шевальє, Оліво? – запитала Амалія, дивлячись на гостя затуманеним від спогадів поглядом.
– Так воно й було, любонько. Та попри спізнення, сподіваюсь, нас таки чимось нагодують?
– Звісно, ми з Марколіною, хоч і гинули з голоду, самі до столу не сідали.
– А чи не стачить вам ще трохи терпіння почекати, доки я струшу з себе дорожню куряву й причепурюся? – попросив Казанова.
– Зараз я вам покажу вашу кімнату, – заметушився Оліво. – Гадаю, будете задоволені, шевальє, не менше задоволені, ніж… – він по-змовницькому підморгнув і стиха додав: —…ніж у вашому готельчику в Мантуї. Хоча дечого вам тут таки бракуватиме…
Оліво рушив попереду догори сходами на ґалерею, яка чотирикутником опоясувала передпокій; з далекого кутка ґалереї ще вище вели вузькі дерев’яні східці. Нагорі Оліво відчинив двері до вежі і, стоячи на порозі та розсипаючись похвалами, запросив гостя до скромної кімнати для гостей. Покоївка занесла речі й подалася геть разом з Оліво. Казанова зостався сам у невеликому покої, облаштованому усім необхідним, однак доволі голим; з чотирьох високих і вузьких ґотичних вікон відкривалася на всі боки, ген до самого небокраю, панорама околиць: залиті сонцем рівнини з зеленими виноградниками, барвисті луки, жовтогарячі ниви, білі дороги, світлі будинки в тінистих садках. Казанова недовго милувався краєвидами, квапливо привів себе до ладу: не голод підганяв його, а пекуча цікавість якнайскоріше побачити Марколіну. Він навіть одягу не змінив – приберіг свою осяйну появу на вечір.
Переступивши поріг трапезної на нижньому поверсі, облицьованої деревом, він побачив за столом з щедрими наїдками не лише подружжя господарів з їхніми трьома доньками, а й тендітну панянку в невибагливій, сірій, м’яко спадистій донизу сукні, яка розглядала його