поцікавився Казанова.
Амалія кивнула.
– Вона тобі подобається? – запитала з удаваною веселістю й наче без жодних підозр.
– Гарненька…
– Гарна й добропорядна.
Казанова знизав плечима, ніби даючи зрозуміти, що не це його цікавило. А тоді запитав:
– Якби сьогодні ти вперше побачила мене, чи впав би я тобі в око, Амаліє?
– Не знаю, чи змінився ти за роки, але я бачу тебе таким, яким ти був тоді, яким бачила тебе завжди… навіть уві сні.
– Та придивись до мене, Амаліє! Чоло у зморшках, складки на шиї! Глибокі борозни від очей до скронь! А ось тут… тут бракує кутнього зуба, – Казанова роззявив рота. – А ці руки, Амаліє! Глянь на ці руки! Пальці, мов кігті… жовті плями на нігтях… А жили – сині й набряклі… Руки старця, Амаліє!
Жінка взяла простягнуті руки у свої долоні й з побожністю поцілувала їх одна по одній у затінку алеї.
– А сьогодні вночі хочу цілувати твої уста, – промовила вона з сумирною ніжністю, яка лиш розсердила його.
Неподалік від них, на краю моріжка, лежала в траві, заклавши руки за голову й задивившись у небо, Марколіна; діти перекидали над нею волани. Раптом вона змахнула рукою і перехопила волан, голосно засміялася, діти навалилися на нею купою; вона борсалася, відбиваючись від них, кучері розметалися навсібіч. Казанова затремтів.
– Не цілуватимеш ти ні моїх уст, ані рук, – гостро відрізав він Амалії. – Даремно чекатимеш мене, даремно мріятимеш, якщо я спершу не заволодію Марколіною.
– Та ти збожеволів! – розпачливо зойкнула Амалія.
– Ми з тобою квити… Ти божевільна, гадаючи, ніби бачиш у мені, стариганові, коханого юних літ, я ж – убивши собі в голову будь-якою ціною заволодіти Марколіною. Але, може, нам обом судилося прийти таки до тями. Хай Марколіна відродить мою молодість – для тебе! Посприяй мені, Амаліє!
– Ти геть стратив розум, Казаново! Це неможливо! Вона про чоловіків навіть чути не хоче.
Казанова зареготав.
– А лейтенант Лоренці?
– До чого тут Лоренці?
– Він її коханець, я знаю…
– Як ти помиляєшся, Казаново! Він просив її руки, вона ж відмовила. Він юний… він вродливий… вродливіший, мабуть, за тебе в молодості!
– Лоренці сватався до неї?
– Запитай Оліво, якщо мені не віриш!
– Та мені байдуже! Що мені до того, хто вона? Хай цнотливиця чи повія, наречена чи вдова – я хочу, щоб вона була моєю, я її жадаю…
– Я не можу її тобі дати, мій друже! – у голосі Амалії Казанова відчув жаль до себе.
– Бач, Амаліє, якою нікчемою я став! Десять літ тому… ще п’ять літ тому не потребував би я ні допомоги, ні заступництва, хай би навіть Марколіна була самою богинею цноти. І ось прошу тебе бути свахою. Якби ж то я був багатим… з десятьма тисячами дукатів у кишені! Але навіть десяти не маю… Злидар я, Амаліє!
– Навіть за сто тисяч золотих Марколіну тобі не здобути! Навіщо їй багатство? Вона любить книжки, небо, луки, метеликів, забави з дітьми… Маленького спадку їй вистачає з лишком.
– О,