для занять годин, однак не може опиратися тому, що деякі математичні проблеми, над якими недавно міркувала, займають її думки навіть у час дозвілля, як це було ось щойно, коли вона лежала на моріжку, задивившись у небо. Коли ж Казанова, підбадьорений її привітністю, жартома поцікавився, якими ж такими високими й до того ж неабияк нав’язливими проблемами заклопотана її голівка, Марколіна дещо глузливо відповіла, що ці проблеми не мають ані найменшої дотичності до тієї знаменитої каббали, на якій, як подейкують, чудово визнається шевальє фон Сенґаль, тож навряд чи буде йому до снаги їх збагнути. Його розсердив її неприхований скепсис, з яким вона відгукнулася про каббалу, хоча й сам у рідкісні моменти внутрішнього самоспоглядання усвідомлював, що ота своєрідна містика чисел, яку називають каббалою, позбавлена сенсу й здорового глузду; її не існує в природі, нею послуговуються лише шахраї та блазні – цю роль він грав поперемінно, однак завжди неперевершено, – щоб пошивати в дурні легковірів і телепнів. А розсердившись, Казанова, усупереч власному внутрішньому переконанню, спробував захистити перед Марколіною каббалу як повноцінну й справжню науку. Він говорив про божественну природу числа «сім», про що навіть згадується у Святому Письмі, про сповнене глибоким сенсом, пророче значення числових пірамід, які навчився вибудовувати за новою системою, і про те, як часто збувалися його передбачення, укладені за цією системою. А хіба не він якихось кілька років тому, уклавши таку піраміду чисел, спонукав амстердамського банкіра Гопе взяти на себе страхування безнадійного – як усі вважали – торгового корабля і заробити на цьому двісті тисяч золотих? Казанова ще й досі вмів бездоганно викладати свої шахрайсько-вишукані теорії, тож і цього разу сам почав вірити у власні небилиці й навіть наважився закінчити свою тираду твердженням, ніби каббала не так математична галузь, як її метафізичне вивершення. Марколіна, яка досі дуже уважно й начеб серйозно дослухалася до його слів, зиркнула раптом на нього ледь співчутливим і водночас шельмуватим поглядом.
– Вам, вочевидь, закортіло, вельмишановний пане Казаново (вона, здавалося, зумисне уникала звертання «шевальє»), продемонструвати мені ваше всесвітньовідоме красномовство, за що я вам щиро вдячна. Але ж ви, звісно, незгірш за мене знаєте, що каббала не тільки не має нічого спільного з математикою, але й грішить супроти її сутності та має до неї такий самий стосунок, як заплутане й брехливе базікання софістів до ясних і високих вчень Аристотеля чи Платона.
– І все ж, – квапливо заперечив Казанова, – вам доведеться зі мною погодитися, прекрасна й вчена Марколіно, що софістів аж ніяк не годиться вважати дурними нікчемами, за вашим надміру суворим присудом. Тоді б довелося – візьмімо приклад з сучасного життя – назвати софістом і пана Вольтера за його спосіб мислення і спосіб викладу думок на папері. Але ж нікому не спадає на думку – навіть мені, який проголосив себе його непримиренним супротивником і саме зараз (не буду цього приховувати) пише на нього памфлет, –