– виправив його пан Анджей.
– Ясновельможна панно лісничівна, а для нас – усемилостива добродійко! – повторив знічений пан Яромир. – Даруйте, панно, що я неправильно назвав ваш титул…
– Це незначна помилка, – зауважила панна Олександра, – і прикрощів настільки красномовному кавалерові не завдасть…
– Ясновельможна панно лісничівна, добродійко, а для нас усіх милостива пані… Не знаю, що краще від імені всієї Орші відзначити: вашу вроду, доброчесність, чи море щастя ротмістра та командира нашого, пана Кміцицa, котрий хоч і досяг небес, навіть хмар… Самих, кажу, хмар…
– Та злізь уже нарешті з тих хмар! – гримнув на нього пан Анджей.
На ці слова гості вибухнули одним гучним реготом і раптом, згадавши накази пана Кміцицa, схопилися руками за вуса.
Пан Кокосінській готовий був крізь землю провалитися, стояв весь червоний і вичавив із себе:
– Вітайте самі, погани, якщо мене збиваєте з пантелику! Панна Олександра знову взялася кінчиками своїх пальців за сукню.
– Я й не сподівалася від вас пишних промов, – зронила вона, – але знаю, що я недостойна цієї честі, яку ви від імені всієї Oрші мені складаєте.
І вона знову присіла з надзвичайною серйозністю, й оршанським вітрогонам якось дуже незатишно стало в присутності такої витонченої дами. Гості намагалися продемонструвати, що вони люди ввічливі, але їм це погано вдавалося. Тому почали смикати себе за вуса, бурчати, класти руки на шаблі, аж пан Кміциц не витримав:
– Ми приїхали сюди цілим поїздом із такою думкою, щоб забрати панну до Мітрунів, через ліс проїжджаючи, як учора було домовлено. Санна дорога прокладена, а погоду нам Господь спорядив морозну.
– Я вже тітку Кульвецівну в Мітруни відіслала, щоб нам обід приготувала. А тепер прошу трішечки зачекати, щоб я могла дещо тепліше одягнутися.
Сказавши це, господиня обернулася і вийшла, а пан Анджей підбіг до своїх товаришів.
– Ну, як, мої милі овечки? Не принцеса?.. Що, Кокошку? Кажеш, що мене осідлали, то чому як чіп перед нею стояв?.. Десь бачив ще таку?
– Не треба було мені в рот дмухати, хоча й не заперечую, що до такої особи промовляти не сподівався.
– Покійний підкоморний, – зауважив пан Кміциц, – більше з нею в Кейданах при дворі князя воєводи або в панів Глебовичів сидів, ніж у себе вдома, і там вона цих вишуканих манер нахапалася. А врода як?.. Ні пари з вуст не спромоглися сьогодні випустити!
– Ми показали себе йолопами! – сердито сказав пан Раницький. – А найбільший бевзь – Кокосінський!
– Ах ти ж зраднику! Це ж ти мене ліктем штовхав, треба була самому з твоїм язиком брехливим виступати!
– Не сваріться, овечки, не треба! – спробував примирити їх пан Анджей. – Дивуватися можна, але не чубитися.
– Я б за нею й у вогонь стрибнув! – пообіцяв пан Рекуць. – Ріжте мене, Яндрусю, але я своїх слів назад не заберу!
Але пан Анджей навіть не думав за шаблю хапатися, більше того, він був задоволений, крутив вуса і тріумфально