руку під шию, й очима ще страшніше блиснув.
– Ні пари з вуст! – грізно сказав він.
Усі замовкли, видно, боялися його, хоча зазвичай поводилися з ним фамільярно.
– Повертайтеся, Олюнько, до Водоктів, – попросив пан Кміциц, – або їдьте за тіткою Кульвецівною до Мітрунів. Oх! Не вдалося нам свято. Я знав, що вони там спокійно не сидітимуть… Але тепер там буде спокійніше, лише кілька голів злетить. Будьте, панно, здорова та спокійна, я повернуся, як тільки зможу…
Сказавши це, він поцілував нареченій руку і загорнув у ковдру. Потім сів в інші сани і гукнув возію:
– В Упіту!
Розділ IV
Минуло кілька днів, а пан Кміциц не повертався, зате до Водоктів приїхали троє ляуданських шляхтичів на розвідку до панночки. Це приїхав Пакош Ґаштовт із Пацунелів, той, хто гостив у себе вдома пана Володийовськoго, патріарх опору, відомий своїми статками та шістьма доньками. З них три були заміжні за трьома Бутримами, й отримала кожна по сто битих талярів посагу, крім інших маєтностей. Другим приїхав Касіян Бутрим, найстаріший чоловік у Ляуді, котрий добре пам’ятав ще Баторія, із зятем Пакошa, Юзвою Бутримом. Той, хоч і був у самому розквіті сил, йому ще не минуло п’ятдесяти, однак до посполитого рушення до Расейняя не приєднався, бо в козацьких війнах гарматне ядро йому стопу відірвало. З цього приводу чоловіка прозвали Кульгавим або Юзвою Безногим. Був це страхітливий шляхтич, із силою ведмедя та великого розуму, але суворий, енергійний, про людей різко відгукувався. Тож боялися його трохи в околицях, бо чоловік не вмів пробачати ні собі, ні іншим. Він міг бути також небезпечним, коли випивав, але таке ставалося рідко.
Вони й приїхали до панночки, котра прийняла гостей з удячністю, хоча відразу зметикувала, що вони рознюхувати припхалися і почути щось про пана Кміцица прагнуть.
– Ми б хотіли поїхати до нього з поклоном, але він ще з Упіти не повернувся, – пояснив пан Пакош, – тому до вас прибули, щоб поштиво спитати, коли можна буде?
– Можу сказати лише те, що його ще немає, – відповіла дівчина. – Він буде радий вам, опікунам, від усієї душі, бо багато доброго чув про вас і раніше – від дідуся, а тепер і від мене.
– Аби лишень не захотів прийняти нас так, як Домашевичів прийняв, коли ті до нього зі звісткою про смерть полковника прибули! – пробурмотів понуро Юзва.
Панночка лише це почула, відразу ж відрубала:
– Не треба говорити про те, чого не знаєте. Можливо, він не надто дипломатично їх прийняв, але свою помилку визнав. Варто також пам’ятати, що він повертався з війни, на якій стільки труднощів і лиха зазнав! Жовнірові ніхто не дивується, якщо й на когось крикне, бо гумор їхній, як шабля гостра.
Пакош Ґаштовт, котрий завжди й усюди хотів жити мирно, замахав руками:
– Ми також не дивувалися! Кабан вепрові ікло в бік встромить, якщо його раптом побачить, чому б вояк із вояком мали б жити в злагоді! Ми поїдемо по-старосвітськи до Любича вклонитися панові Кміцицу, щоб із нами жив, на війну і в хащі ходив, як і покійний пан підкоморний.
– То ви вже скажіть, любонько: сподобався він вам чи ні? – поцікавився