знову звернувся до старого пана Бутримa:
– Не спіть, татку Касіяне!
– Я й не сплю, тільки собі розважую.
– То кажіть, як є.
– Як є? Що я бачу… Родовитий той пан Кміциц, блакитної крові, а ми дрібні пахолки! Він вояк відомий. Сам один протистояв ворогу, коли всі руки опустили. Дай, Боже, таких побільше. Але компанія у нього – нікудишня!.. Сусіди пана Пакоша, знаєте, що від Домашевичів чули? Що це все босота, над якими і ганебні кондемнати висять, і протести, й інквізиція. Кат за ними ридає! Важко було з ними ворогам, але й громаді важко. Вони палили, грабували, ґвалт чинили! Ось хто вони такі! Щоб так когось зарубали чи побили, будь-кому може трапитися, але вони, як із промислу татарського довгий час жили, й їм давно по вежах довелося б гнити, якби не заступництво пана Кміцицa, вплив котрого незаперечний! Він їх любить і захищає, і до нього горнуться, як лошак до кобили. А тепер вони їдуть сюди, і всі все про них знають, хто вони такі. Чому першого ж дня в Любичі з бандолетів стріляли? І в що? В портрети мертвих Білевичів, чого пан Анджей не мав би дозволяти, бо вони – його добродії.
Oлюнькa затулила очі руками.
– Цього не може бути! Цього не може бути!
– Може бути, бо було! Добродій дозволив постріляти в тих, кому мав би бути вдячний! А потім дівуль знадвору позатягали в покої для розпусти!.. Тьху! Бога не бояться! Такого в нас ще не було!.. Перший же день розпочали зі стрілянини та розпусти! Перший же день!..
Тут старий пан Касіян розсердився і почав стукати києм об підлогу. На обличчі Олюньки пашіли темні рум’янці, а Юзва підкинув дров:
– А те військо пана Кміцица, що в Упіті залишилося, нічим не краще. Які офіцери, така й армія! Панові Сологубові худобу відібрали якісь люди, кажуть, що пана Кміцицa. Мейшагольських селян, котрі дьоготь везли, на дорозі побили. Хто? Також вони. Пан Сологуб подався до пана Глебовичa по справедливість, а тепер знову в Упіті ґвалт! Все проти Бога! Раніше тут спокійно було, а тепер хоч рушницю на ніч набивай і стережи. А все чому? Бо пан Анджей із компанією прибув!
– Татку Юзво! Не кажіть так! Не кажіть, – заридала Олюнька.
– А як я маю казати? Якщо пан Кміциц не винен, то навіщо людей тримає, навіщо з такими живе? Вельможна панна має сказати йому, щоб їх вигнав або катові віддав, бо інакше тут спокою не буде. Де це чувано, щоб у портрети стріляти та розпусту плодити? Та вся околиця лише про це й пліткує!
– І що мені робити? – розгубилася Олюнька. – Може, це й погані люди, але він із ними війну пройшов. І має витурити їх на моє прохання?
– Якщо не витурить, – буркнув Юзва м’яко, – то він і сам такий!
Тоді в дівчині стала закипати кров проти тих товаришів, забіяк і гультяїв.
– Ну, що ж, хай буде так! Він мусить їх витурити! Нехай вибирає: або я, або вони! Якщо правда те, що ви повідомили, а я вже сьогодні дізнаюся, чи це справді так, то їм не подарую ні стрілянини, ні розпусти. Я зовсім сама і бідна сирота, а їх купа озброєних, але я не відступлю…
– Ми вам допоможемо! – пообіцяв Юзва.
– Заради Бога! – сказала Олюнька, ще більше розпаляючись. – Нехай роблять, що хочуть, але не тут,