миті надійшов мій другий сусіда на сходовім майданчику. У кварталі були чутки, ніби він торгує жіночою плоттю. Та коли його питали про роботу, казав, що працює комірником. Загалом його не любив ніхто. Але він часто розмовляв зі мною й інколи навіть заходив до мене, бо я слухав його теревені. Як на мене, вони були цікаві. Кінець кінцем, я не мав ніякої причини не розмовляти з ним. Звали його Раймон Сенте. Він був невисокий на зріст, із широкими плечима й боксерським носом. Одягався завжди бездоганно і, говорячи про Саламано, теж казав: «Ну, хіба не нещасна людина?» Якось він запитав, чи ті сцени не огидні мені, і я відповів, що ні.
Ми піднялися, і я вже збирався йти до себе, коли він сказав:
– Знаєте, у мене вдома є кров’янка й вино. Може, з’їсте шматочок зі мною?
Я подумав, що в такому разі не треба готувати вечері, й погодився. Раймон мав тільки одну кімнату й кухню без вікна. Над ліжком висів біло-рожевий янгол зі штучного мармуру, фотографії чемпіонів і два чи три плакати з голими жінками. Кімната була неприбрана, ліжко незаслане. Раймон спершу запалив гасову лампу, потім витягнув з кишені досить брудний бинт і перев’язав праву руку. Я запитав, що там у нього. Він сказав, що бився з одним типом, який чіплявся до нього.
– Розумієте, месьє Мерсо, – пояснював він, – не тому, що я лихий, але ж я жива людина. Той тип каже мені в трамваї: «Ану виходь, якщо не боягуз». А я йому: «Слухай, заспокойся». Й він назвав мене бабою. Отоді я вийшов і сказав: «Гаразд, мабуть, тобі таки треба натовкти пику». «За що?» – запитав той, і я врізав йому. Він упав. Я хотів підняти його, але він, не підводячись, став бити мене ногами. Тоді я вдарив його коліном і двічі кулаком. Він аж заюшився. Я запитав, чи тепер він дістав своє. «Так», – відповів він.
Протягом усієї розповіді Раймон поправляв пов’язку. Я сидів на ліжку.
– Бачите, – сказав він мені, – я не чіпав його. Це він причепився до мене.
То таки була правда, і я погодився з ним. Далі Раймон сказав, що, власне, хотів спитати моєї поради з приводу цієї пригоди, бо я чоловік, який добре знає життя, і можу допомогти йому, й тоді він був би моїм приятелем. Я мовчав, і він запитав, чи хочу я бути його приятелем. Я відповів, що мені, зрештою, байдуже, і Раймон, здається, був задоволений. Дістав кров’янку, підсмажив її на сковороді, поставив склянки, тарілки, прибори і дві пляшки вина. Усе це мовчки. Потім ми сіли. За їжею він став розповідати про свою пригоду. Спочатку трохи вагався: «Я знав одну жінку… що, так би мовити, була мені за коханку». Той тип, з яким він бився, – її брат. Раймон сказав, що утримував ту жінку. Я мовчав, однак він одразу додав, що знає, які чутки ходять про нього в кварталі, але вони його анітрохи не обходять, він комірник, та й годі.
– Повернімося ж до моєї пригоди, – розповідав він далі. – Я помітив, що мене ошукують. – Раймон давав їй тільки на прожиття. Сам платив за найману кімнату і щодня давав двадцять франків на харчування. – Триста франків за кімнату, шістсот франків на харчі, вряди-годи гроші на панчохи –