не дивлячись на мене, промовив:
– Вона була дуже близька з вашою матір’ю. Каже, що то була її єдина подруга в притулку, а тепер вона геть самотня.
Ми просиділи так досить довго. Зітхання й ридання згодом чулись дедалі рідше. Жінка гучно сопіла, а зрештою замовкла. Я більше не спав, але був утомлений і боліли сідниці. Тепер панувала гнітюча тиша, яку створювали ті всі люди. Лише інколи лунав дивний звук, і я не міг зрозуміти, що це. Згодом я помітив, що дехто зі старих смокче власні щоки, творячи ці загадкові клацання. Вони так занурились у думки, що не помічали цього. У мене навіть створилося враження, що мрець, який лежав серед них, не має для них ніякого значення. Але тепер я думаю, що то було хибне враження.
Вартівник подав каву, кожен узяв свою чашку. Далі я вже не пам’ятаю. Ніч минула. Пригадую, як одного разу я розплющив очі й побачив, що старі поосувались на стільцях і сплять, окрім одного, що, спершись підборіддям на руки, які охопили ціпок, пильно дивився на мене й ніби чекав, щоб я прокинувся. Потім я знову заснув. Спав недовго, бо сідниці боліли щораз дужче. Над скляним дахом уже розвиднялося. Невдовзі прокинувся хтось зі старих і довго кашляв. Він спльовував у велику, розліновану на квадрати хустку, і щоразу здавалося, ніби в нього всередині щось рветься. Він розбудив решту, і вартівник сказав, що їм треба вже йти. Старі попідводилися. Від утоми чатування їхні обличчя немов притрусило попелом. Я здивувався, що, виходячи, усі вони потисли мені руку, немов ця ніч, коли ми й словом не обмінялися, зблизила нас.
Я почувався втомленим. Вартівник повів мене до себе, і я зміг трохи причепуритися. Випив ще одну каву з молоком, що виявилась дуже смачною. Коли я вийшов надвір, уже щезли останні сліди ранкових сутінок. Понад пагорбами, що відгороджували Маренґо від моря, червоніло небо. Вітер, що віяв над ними, доносив запах солі. День мав бути чудовий. Я давно не виїздив на природу й відчував, що, якби не материна смерть, з насолодою пішов би на прогулянку.
Я став під берестом, що ріс на подвір’ї, й чекав. Я вдихав пахощі свіжої землі, і спати вже не хотілося. Подумав про колег зі своєї контори. Ось зараз вони підводяться, щоб іти на роботу: для мене ця мить завжди була найважча. Я й далі міркував про свою працю, аж раптом пролунав дзвін, бамкнувши десь усередині будівлі. За вікнами заметушилися, потім усе стихло. Сонце вже піднялося над обрієм і припікало мені ноги. Подвір’ям пройшов вартівник і сказав, що мене запрошує директор. Я зайшов до його кабінету. Треба було підписати кілька паперів. Директор одягнувся в чорне, а штани мав смугасті. Узяв до рук телефонну трубку і звернувся до мене:
– Погребові служники вже тут. Я зараз скажу їм, щоб вони закрили домовину. Може, ви хочете востаннє поглянути на матір?
– Ні, – відповів я.
– Фіжаку, скажіть людям, що вони можуть іти, – наказав він у трубку стишеним голосом.
Потім директор сказав, що буде присутній на похороні, і я подякував йому. Він сидів за столом, схрестивши свої коротенькі