складну й неоднозначну інтерпретацію: не заперечуючи прав алжирських арабів на самовизначення, Камю водночас сприймає названу війну як загибель специфічної середземноморської франко-арабської цивілізації, до якої він відносив себе і ностальгійно переживав її зникнення. Маємо в романі й своєрідне продовження метафізичних пошуків письменника, що далеко відходять від абсурдистського дискурсу, зокрема концепт «німоти» як неусвідомлюваного і невідрефлектованого відчуття / знання глибокої істини буття.
Роман називається «Перша людина», чим означується мотив, що має виступати організуючим у його структурі. Але хто ж ця «перша людина»? Її пошуки розгортаються у творі в різних напрямах і аспектах, від етно – і соціоісторичного до метафізичного, але визначеної, остаточної відповіді на це запитання в ньому не знайти. (Тут слід брати до уваги, що роман обірвався на другій частині.) Чи це батько? чи сам оповідач? Батько, який поліг у битві на Марні, коли оповідач був ще немовлям, асоціюється у нього з країною та народом, і син через них сподівається його пізнати. «У цій людині була таємниця, і він, Жак (під ім’ям Жака Кормері виступає в романі автор-оповідач – Д. Н.) хотів її розгадати. Та насправді це була просто таємниця злиденності, що породжує людей без імені й без минулого, які створили цей світ, а самі зникли в ньому назавжди, поповнивши незліченний безіменний натовп мерців». І всі вони, провадить далі оповідач, бредуть по землі й кожна людина тут є першою. Скоріше «першою людиною» світу, що зникає, є той, чиє коріння в цій землі, і хто, відірвавшись від цього світу, у своїй глибинній сутності лишається пов’язаним з ним і виступає його референтом у великому світі.
Перша частина роману закінчується його своєрідною сповідальною самоатестацією, яка, на мій погляд, проливає світло на поставлене вище питання. «Він прагнув уникнути безіменності, злиднів, упертого невігластва, йому було не під силу жити за законом цієї сліпої терплячості, без слів, без планів на майбутнє, коли думка не сягає далі щоденних турбот. Він їздив по світу, будував, творив, дотла спалював душі, життя його було наповнене по вінця». Але в глибині душі він відчував, що цей великий і розкішний світ внутрішньо залишається йому чужий і бажав «не без якоїсь дивної радості, щоб смерть повернула його на дійсну батьківщину й покрила великим забуттям пам’ять про дивну […] людину, яка виросла і визріла без будь-якої допомоги і підтримки, в бідності, на щасливих берегах, в сяянні перших світанків всесвіту, щоб потім сам один, без пам’яті і віри, вступити в світ людей свого часу і в його жахливу і захоплюючу історію».
Той світ бідності й безіменності, з якого вийшов автор, він змальовує докладно, рельєфно й щиро, не приховуючи темного й принизливого, що важким тягарем відкладалося в ньому. Тут навіть немає місця для релігії, у цьому світі повсякденної тяжкої праці, постійної виснажливої боротьби за існування, не кажучи вже про жахливий душевний знос, що породжується хронічною бідністю. Та