історичні події, терористична акція, учинена групою Б. Савинкова в лютому 1905 р. Але в центрі п’єси Камю – колізія між революційним терором і людяністю, гуманістичним моральним принципом. Головний герой п’єси Каляєв, який здійснює замах, хоче зняти колізію «новою заповіддю»: «той, хто вбиває, повинен вбити й себе». Цим він сподівається обмежити безмежність насилля й терору, небезпечну тенденцію, яка все виразніше проявлялася в російському революційному русі, віщуючи сталінщину.
Найзначнішим твором Камю останнього періоду є повість «Падіння», яка з’явилася в 1956 р. Написана вона була після кризи й розпаду екзистенціалізму, після повного розриву між Камю і Сартром і якоюсь мірою була підбиттям підсумків того, що відбулося. Є немало свідчень того, що Камю усвідомлював себе одним з призвідців кризи і вважав її закономірним явищем, оскільки екзистенціалізм віджив свій час. Для нього в цей період характерні судження про екзистенціалізм як про «філософію і позицію, що зводиться до психологічного самооголення, котре дозволяє демонструвати всьому світові свідомість власної нікчемності, ницості й занепаду, у повному відриві від головних соціальних конфліктів і від реального впливу на світ».
Повість «Падіння» якнайкраще вписується в контекст цієї ідейної еволюції Камю і є найповнішим її вираженням. Написана вона у формі сповіді колись знаменитого паризького адвоката Кламанса, який, переживши прозріння, пориває з життям, яким жив досі.
Поштовхом до того, що Кламанс засумнівався в самому собі й у ньому розпочалася «робота свідомості», що привела до самоусвідомлення й самопереоцінки, став випадок, коли він лишився байдужим свідком самогубства молодої жінки. У коментарі до «Падіння» Камю вказав на цю сцену як на ключову: у ній розкривається та істина, що майже зразковий Кламанс не здатен навіть на мить забути про себе заради іншого. Саме цієї ночі він і почув уперше сміх, хоч довкола не було жодної живої душі, і віднині цей іронічний сміх буде йому вчуватися все частіше й виразніше. То був сигнал того, що розпочалася «робота самоусвідомлення», яка виливається в самовикриття, і все життя оповідача, і він сам постають тепер як ница комедія.
Але чи є сповідь Кламанса покутою, що дає прощення гріхів, тобто справжньою покутою, що відкриває можливість морального відродження людини? На це герой повісті виявляється неспроможним і зупиняється десь на півдорозі. Причина у тому, що і в новій іпостасі він не може звільнитися від старих вад, подолати егоцентризм.
Повість «Падіння» істотно відрізняється від попередніх великих творів Камю і за змістом, і за формою. У ній загострюється критика буржуазної людини та її моралі, але водночас послаблюються, особливо порівняно з «Чумою», пошуки справжніх цінностей та їх ствердження. Тут замість стоїчного гуманізму маємо «психологічну оголеність», замість суворих моральних постулатів – «подвійну бухгалтерію» і двозначність сповіді людини з ускладненою і в чомусь хворобливою