і суму. У двадцять років, голий і босий, я знав, що таке справжня слава. Мати». В останні роки життя Камю працював над романом «Перша людина», який залишився незавершеним. За чернетками й начерками цей останній твір Камю був підготовлений до друку й виданий його донькою вже на початку 90-х рр.
Загинув Камю в автомобільній катастрофі на самому початку 1960 р.
Альбера Камю разом із Сартром прийнято визначати як найвидатніших екзистенціалістів у французькій і всій західній літературі. Проте, сам Камю цю приналежність не раз заперечував і навіть заявляв, що його творчість є скорше опозицією екзистенціалізму. I справді, для подібних заперечень у нього були серйозні підстави, бо багато в чому він далеко розходився з екзистенціалізмом гайдеггерівського чи сартрівського взірця.
Та справа тут полягає і в тому, як розуміти самий екзистенціалізм. Звичайно, Камю важко віднести до нього, якщо розуміти його як філософську доктрину або ж визначену, досить чітко окреслену понятійну систему. Насправді це радше поширений умонастрій, якому притаманні спільні світоглядні мотиви, споріднені або близькі поміж собою. Першорядна роль належить суб’єктивно-особистісному чиннику, що витікає із природи екзистенціалізму як світоглядної структури. Звідси, до речі, властиве йому тяжіння до есеїстичного вислову, що перебуває на межі між філософією і літературою.
Слід звернути увагу на таку значущу закономірність у розвитку екзистенціалізму: виник він як філософська течія (М. Гайдеггер і К. Ясперс у Німеччині, М. Мерло-Понті й Г. Марсель у Франції, М. Бердяєв і Л. Шестов у Росії), але на пізніх етапах свого руху став переважно течією літературною, проявившись у творчості численних західно-європейських і американських письменників середини й другої половини ХХ ст. Тими ж інтелектуалами, які інспірували й здійснили цей перехід екзистенціалізму в літературу, були французи Жан-Поль Сартр і Альбер Камю.
Але які ідеї й умонастрої складають серцевину екзистенціалізму і як вони проявляються у Камю? Екзистенціалізм передусім характеризується зосередженістю на власне особистості, на особистості, так би мовити, емпіричній, вилученій із будь-яких систем її інтегрування – релігійних, метафізичних, соціальних, політичних тощо, і залишеній «наодинці» з існуванням. В екзистенціалізмі саме ця особистість, її існування приймається за єдину достовірну реальність, основу й відправну точку осмислення буття. Основоположний постулат екзистенціалізму проголошує: екзистенція передує есенції, існування передує сутності.
Зосереджуючись на особистості та її існуванні, екзистенціалізм не може обійти питання її пов’язаності з «іншим» та соціумом. Визнаючи цю пов’язаність, екзистенціалісти, проте, дають їй суто негативістське витлумачення. У них вона аж ніяк не є інтегрованістю особистості певною соціальною спільнотою, її включеністю в ті чи інші соціальні процеси й контексти. Особистість у екзистенціалістів самотня й самоцільна, її буття