це моє бажання. Вона повернеться сюди у вересні і тоді, можливо, запросить мене піти із нею на скачки — щоб мати когось поруч із собою у якості «боя». Дійсно, у Лібенштайні саме такою була моя роль. Вона також не визнає, що ставиться до нас із Лізель однаково. Це нечесно, бо я обожнюю її, а Лізель — зовсім ні. Вона каже, що Лізель дозволено лише цілувати їй руку, а цілувати плече можу тільки я. Але коли графиня подарувала Лізель підвіску, Лізель поцілувала її у плече, а коли я нагадала графині про це, вона відповіла: «То що ж я могла вдіяти?» Якщо насправді, вона ставиться до нас обох однаково. Яким поблажливим є кохання! Кохання страждає, терпить, сподівається. Я вставила її фотографію у свій медальйон. Часом моє кохання до неї схоже на дитяче, хоча воно серйозне, як у дорослих. Це таке ж кохання, яке я могла б відчувати до чоловіка. Який сором, що вона не розуміє мене, а лише вважає це невеличкою інтрижкою. Я й сама зву про себе наші стосунки інтрижкою, але взагалі це не дуже легко. От ситуація! Інтрижку легко забути, але ж не кохання.
Берлін, 30 серпня 1917 року
Вона написала дві листівки два дні тому, і відтоді — нічого. Звісно, таке зазвичай трапляється, коли люди спілкуються лише упродовж одного літа, але все ж таки я розчарована. Чи було в мене колись чисте та щасливе кохання? Коли ми прощалися, вона сказала мені: «Марленхен, не плач!» Та як я можу не плакати, якщо знаю, що вона починає забувати мене?..
ЦЬОГО РАЗУ звістку про смерть чоловіка приніс Йозефіні вістовий з його полку. У віці сорока років вона овдовіла вдруге.
Із безмежною обережністю вона поклала зів’ялу троянду між листами вишуканого шовкового паперу, у якому зберігала блідо-жовту сукню, та закрила коробку. Залишивши її на ліжку, вона відвернулася та вийшла з кімнати. Жорстка чорна вуаль знов дряпнула її щоку. Перебравши ключі на зв’язці, вона обрала потрібний та зачинила за собою двері. Ніколи більше вона не заходила до тієї кімнати, ніколи більше не вдягала блідо-жовту сукню. Лізель ридала та молилася, щоб Едуардову душу ласкаво прийняли на небі. У щоденнику Лені нема ані слова про його смерть.
17 вересня 1917 року
Душа моя сповнена Хенні Портен. Учора ми з Ханною та Хейн ходили на фільм «Полонена душа», де вона грає, до театру Моцарта. Не можу знайти слів, щоб описати, як усе було гарно,— звісно, через неї. Вона знімає сукню, коли заходить у купальню,— і купається голою. Показані лише її плечі, але з боків можна роздивитися більше. Вона прекрасна.
Йшов такий дощ, ніби вже ніколи не збирався вщухати. Вирви від снарядів та траншеї були наповнені глинистою водою. Передпілля між траншеями обох сторін перетворилося на суцільний рідкий бруд. Виснажених людей, які мусили тягти на собі важке знаряддя, засмоктувало болото, і вони захлиналися в ньому, перш ніж хтось устигав їх урятувати.
19 жовтня 1917 року
Я прийшла до неї додому з квітами — а вона, виявляється, переїхала. Дружина швейцара пожаліла мене, побачивши квіти у мене в руках, і сказала її нову адресу. Але вже було запізно, та й