Я й кажу товаришеві: «Це десь охотники пішли і ми їх не дожинемо». Потомилися. Осталася у нас тільки одна банка консервів. І їсти хочеться і ноги не несуть. Але ідем далі, а собака то гавка то перестає та все віддаляється від нас.
Я й кажу своєму товаришу: «Давай вилізім на гору, а я іще раз вилізу на дерево і подивлюся, чи не видно спереду нічого». Вилізли ми на гору і виліз я на деревину, ну вже не на високу, бо тут на горах вже не було високих дерев. Виліз, глянув уліво, глянув управо, коли дивлюсь, аж бачу велике озеро, а потім боці озера будинки стоять і бачу, що люде коло них ходять. Я сказав своєму сопутникові, що бачу будинки. Він радить мені злазити з дерева і хрестячись каже: «Слава Тобі Господи, що ми дійшли до людей!» Ну а що, як ми ще на совіцькій стороні? Але все таки вже нічого, бо тут, в цій глуші, можна зазимувати, а перезимувавши і далі рушити в дорогу. Ізліз я з тієї сосни, порвавши собі штани і піджак, бо то була молода і густа сосна. Оддихнув, бо був голодний і зтомлений. Потім встали і пішли шукати хат. Не так легко їх шукати, як сказати. Ідемо. Найшли якусь стежку і пішли по тій стежці, а стежка, як гадина, в’ється поміж каміннями. Доходимо до озера. Бачимо далеко по тій стороні озера будинки. Ми пішли понад озером по стежці. Натикаємось на собачий слід і якась видно людина пройшла у чоботях. По цьому сліду, який, як ми думали, зробив охотник з своєю собакою, ми дійшли до озера. Аж тут бачимо на березі озера стоїть човник із веслом і на тім боці видно будинків з 5 чи 6. От ми і сідаємо у човник. А стало холодно, – мороз… Приїздимо до тих хат. Входимо просто в одну хату… Здоровкаємось. Дивляться люде на нас, а ніхто нам нічого не відповідає. Я питаю: «Що це за сторона»? Вони мені відповідають: «Ей юммаре». Аж тепер, коли я побував у Фінляндії, то узнав, що то значить те «Ей юммаре». Воно значить: «Не розумію». Бачу, що обстановка у хаті не корельська: збруя на коня німецька, гарна, у хаті чисто, на стіні годинник висить, швейна машина стоїть і усякі необхідні господарські речі. Я тоді сам розрахував, що ми не в Росії, а у Фінляндії. Попросив я у господаря води. Був у мене кусочок мила і рушничок, то я і мій товариш умилися. Потім стали просити у них їсти, – вони не розуміють. Посходились всі люде того хутора та дивляться на нас. Коли один фін, поговоривши щось з другим, кличе нас до своєї хати. Прийшли ми до його. Дав він нам фінського хліба, що похожий був на пластинку з грамофона, так ми його у двох із’їли, запиваючи водою. А той господар запріг коня і одвіз нас може кілометрів із десять до охорони. От ми уходим у штаб охорони. Здоровкаємося. Вони нам відповідають не понятне. Вони нас не розуміють, а ми їх не розуміємо… Приводять вони мене до телефону, а у телефон обзивається до мене хтось по руські, але його вже можна було розібрати. Питає: «Хто ви такі?» Я кажу: «Перебіжчики». Далі, на запит, чи ми голодні, я відповів, що ми вже три дні нічого не їли. Тоді той невідомий чоловік позвав до телефону охоронника і щось з ним говорив. Зараз же після цього нам дали по стакану молока і нарізали тарілку оселедців. Ну я із’їв два куски, бо був голодний, а