болотом, озерами, із камінистим нерівним ґрунтом, із високими утішними горами… Ну, а як прийшлося боротися із голодом і з обезсиленням свого хвизичного органу, – це вже була тяжка річ! А особливо, як прийшлось боротися з несвідомістю людською! Бачте, річ така: ці люди не хотіли ізо мною погоджуватися, щоб розділити на кожний день порцію своєї їжі, бо я рахував, що може прийдеться і довше ходити. Вони ж не дивилися на це да їли скільки було охоти, бо важко було на собі нести усе. Коли ми промандрували уже так із декілька день і не бачили перед собою нічого, то мої люде почали робити революцію.
Так, що вже мені стало дуже тяжко. Уже у нас і хліба нема, уже у нас і сили нема… Тільки був у нас ще сахар. Та в додаток пішов дощ, та змив трохи сніг і якісь показалися на гілках чорні рясні ягоди, так ми їли їх. І тими ягодами та сахаром ішли ми п’ятеро суток. Скрізь ліс, не видно ні угору, ні убік, темно, як у ночі. Треба було на саме високе дерево вилізти, щоб подивитися, чи нема чого попереду нас, а тут уже і сили немає. От ми дійшлися до того, що уже треба було пропадати, бо уже троє суток жили ягодами та мохом. Вже з великою силою боролись ми з тамошньою природою. Зайшли так, що не знаємо куди. Гори перед нами, камінні руїни і страшні болота… І вже бачимо перед собою кінець життя свого…
Коли чуємо, собака загавкала. Ми і пішли на собачий крик. Ну якраз нам попалося тоді найгірше з тамошньою природою боротися. Ідемо по напрямку собачого крику і стало перед нами невгасиме болото, що нам треба було його перейти. От ми і почали плутатись там. Коли находимо праворуч невеличку річку, що бігла із скелястих гір по кам’янистому ґрунту, дуже бистро і шумно, метрів з 10 шириною. Найшли ми величезну ялину, котра була похила на річку, звалили її й вона перегородила річку, так, що ми перейшли ту річку. Пішли далі голодні, злі, обмочені і тільки пленталися. Не чути вже собачого крику. Я бачу, почалось незадоволення з мене моїх товаришів перебіжчиків, через те, що ніби то я завів їх. Вибачте, що я вам не розказав, що за люде ішли ізо мною, бо за перебування своє у С. К. Л. із ними мало був, то я й не знав, що воно за люде. Тимчасом, хоч би й знав то теж рішився б утікати, аби не бути у большовицькій каторжній роботі. Я думав, що ці люде в такім становищі при мандрівці, будуть терпеливими, як і я. Коли ж ні. Та й нема нічого дивного, бо я тільки при мандрівці взнав, хто вони є. Один був грабіжник із-за Байкалу, котрий нападав на кого йому попало і роздягав і роззував; через його руки багацько пішло на той світ людей. Другий був із Волинщини, теж такого самого погляду. Третій був трохи здержаніший, але все таки руку тяг за першими. Четвертий, хоч і був контрабандистом, але на погляд видавався чесним і релігійним, – польської нації. Цей мені усе розказав, бо він їх добре знав, сидячи разом з ними у Соловках. От мені із такими людьми й трудно було миритись, а ще до того й несвідомими.
Ідемо ми… Мені й кажуть: «Ну веди, до чого ти нас доведеш!» Ідемо далі мовчки… Коли якраз, на моє щастя ізнов собака гавкнула грубим голосом. Я і усі були із сили вже вибились через голод. А тут