навіть ще й рядка не сотворив,
скрутні бували в мене теж моменти,
але до справедливості порив
був дужчий, ніж сьогодні, коли Третій
Георг царює, стримуючи лет їй.
Тепер мені вже тридцять пролунало —
вже сивіти й волосся почало.
Час про перуку дбати. Та чимало
сивин уже і серце здобуло!
(Що буде в сорок?) Так моє невдало
раніш за весну літо одцвіло…
Життя прожито й гроші. Непокора
моя тепер слабіша, ніж учора.
Невже у душу, памороззю вкриту,
не западе вже свіжість, що могла
добути радість відгомонів світу,
як мед, що з квітки п’є його бджола?
Невже його нема у надрах цвіту?
Ні, він іде не з того джерела,
а з нашого уміння розпізнати
у кожній квітці власні аромати.
Ти, серце, замінити вже ніколи
не зможеш світу цілого мені.
Колись його ввібравши видноколи,
ти б’єшся вже тепер в самотині.
Нема солодких мрій уже. Хоч кволе,
ти відтоді не стало гіршим, ні.
З’явилася досвідченість серйозна,
хоч де було узятися їй, – хтозна.
Минула зваба ніжного похмілля —
дівчат, жінок, а особливо вдів, —
вже через них дійти до божевілля
я не спроможний нині, як умів.
Не п’ю бордо і не роблю зусилля,
щоб натяк на взаємність завиднів
і щоб, як всі джентльмени, ґандж надбати,
я скнарою тепер волію стати.
Я честолюбства не плекав до скону, —
стражданню й насолодам недарма
його приніс я в жертву безборонну.
І ось плоди старань мого ума:
тепер кажу, як голова Бекона97
рекла: «Є час, був час, часу нема».
Так, світлу юність з мріями ясними
я передчасно обміняв на рими!
У чому зваба слави? Чи не в тому,
щоб аркуш вірші сповнили й пісні?
Це – висхід на вершину, що в густому
довічно потопає тумані.
Чи ради того в захваті святому
ми пишемо поеми в наші дні,
аби портрети наші виставляли,
коли згниють в землі оригінали?
На що ж надія? Першу піраміду
колись Хеопс98 для себе спорудив,
вважаючи, що славі дітись ніде,
коли свій труп у ній він прихистив.
Але нема від мумії і сліду —
знайшлись цікаві до подібних див.
Чи ж варто домагатись монументу,
коли й Хеопса знищено дощенту!
А я – філософ. Я собі невпинно
повторюю відоме і старе:
з живої плоті доля робить сіно,
усе, що народилося, помре.
Якщо одержав молодість, як віно,
то час її все рівно відбере.
Отож радій, що дні прожив хороші,
молися Богу й заощаджуй гроші.
Тепер дозвольте, милий мій читачу
і ще миліший пане покупець,
потиснути