він міг скрутитися в клубок.
Я б не жалів, якби він там зостався,
а не лише від переляку змок.
Приємніше, як я переконався,
вмирати поміж двох таких жінок,
ніж пурхнути ураз в небесні сфери,
мов Кларенс, з бочки доброї мадери!86
Я б не жалів його, бо хлопець щойно
вчинив тяжкий і непрощенний гріх.
В шістнадцять літ вражає він незгойно.
В такому віці злочинів своїх
сумлінням виміряти недостойно.
Це в шістдесят, пригадуючи їх,
ми мріємо, аби чорти запеклі
вагу їм трохи зменшили у пеклі.
Та цю пригоду добре пояснили
усім відомі хроніки старі:
як цар Давид87 постарів, відмінили
пігулки та мікстури лікарі
і прописали, щоб додати сили,
йому гарненьку жінку до зорі.
Але Давида оживила люба,
а Дон Жуан ледь-ледь не врізав дуба…
Та що було робити їм? Щомиті
міг дон Альфонсо знову увійти.
Всі звивини у мозку перериті
були уже в Антонії. Знайти
вона не вміла засоби невжиті —
як Джулії безпеки досягти.
А Джулія мовчала і з нестями
до Дон Жуана тислася устами.
Уста злилися врешті і, розкуті,
знов їхні почуття сягнули меж.
Була готова пристрасть спалахнути,
і небезпеку нехтуючи теж.
«Та годі пустувати, шалапути!» —
лайнула їх Антонія. Та все ж
всміхнулася, хоч трохи й сухувато:
«Найкраще в шафі красеня сховати.
Тож відкладіть-бо гру свою дитячу
та в руки хоч на мить себе візьміть!
Що вийде з цього, я чудово бачу:
все це скінчиться кров’ю мимохіть.
Ви помрете, а я роботу втрачу,
а пані честь жіночу заплямить!
І все це через милу вашу пику…
Не регочіться! І поменше крику!
Нехай би він хоч справжній був мужчина…
(Ховайтеся ж!), хоч років тридцяти.
Дивуюся з вас, пані: це ж дитина!
(Та й дон Альфонсо може увійти!)
Ну ось: замкнулись в шафі… Молодчина!
А далі що? О, господи прости!
(Ви ж, Дон Жуане, не озвіться звідти!
Та ще вночі не здумайте хропіти!)».
Тепер, після тривалого вагання
Альфонсо вже без почту увійшов
і покоївки припинив повчання,
що становили сенс її розмов.
Він їй сказав: «Ідіть, пора не рання».
І за таких невигідних умов
Антонія досвідчена і дійшла
взяла свою свічу і тихо вийшла.
І ось, сум’яття борючи безкрає,
Альфонсо розпочав свій монолог:
підстав для перепрошень він не має,
хоч засудив свій вчинок – бачить Бог.
Та є причини – він їх приховає,
чому здійнявся цей переполох…
Він нітився, і фраза його кожна
заплутана була й пустопорожня.
Та