знову
все те, що душу зваблює мою…
І все-таки, якщо знайду підтримку,
я досягну мети своєї взимку.
А зараз Муза змушена, як бачу,
зректися планомірної ходи.
А ти вже не обурюйся, читачу,
цнотливіший за неї, як завжди.
Це – поетична вільність. Що я втрачу
у викладі роману, – сам суди.
Я щиро перепрошую, бо дуже
шаную Арістотеля, мій друже82.
Довільність ця потрібна задля того,
щоб уявити місяці, коли
герої вдвох від червня золотого
без нас до листопада прожили.
Тепер точніші числа ні до чого,
бо далі вже події попливли
без ладу в хронології: як видко,
календаря дотримувались рідко.
Та нам той червень варто пам’ятати.
Приємно, коли день уже завмер
і загортає ніч у темні шати
канал, де пропливає гондольєр;
приємно, коли небо осявати
виходять зорі з неосяжних сфер,
а вранці сяє райдуга над нами,
подібна до золоченої брами;
приємно чути пса свого вищання,
до рідних повертаючись домів;
приємно в миті зустрічі й прощання
пізнати зір, що запалахкотів;
приємні – жайвір, що співає зрання,
дзвін ручая та зелень берегів;
пісні дівчат нас тішать молодечі,
дзижчання бджіл та гомони малечі.
Чудовий час збирання винограду,
коли п’янкий тече на землю сік;
приємно, з міста їдучи, розраду
знайти в селі, до котрого утік;
плекає скнара золота принаду,
подовжує батькам дитина вік;
нас тішить помста (особливо жінці),
грабіж – солдатів, моряків – червінці.
Приємно спадок добрий діставати,
коли раптово дядечко помер,
та ще коли нам дня того чекати
багато літ доводиться тепер!
Не хочуть старигани помирати,
пускати в сейф і до високих сфер,
а поки жив той дядечко та хворів,
ми вже в лабетах клятих кредиторів…
Приємно заслужити нагороду
чи віршами, чи кров’ю – все одно;
приємно з другом впасти у незгоду,
коли вже він набрид тобі давно.
Вино чи ель приємніші за воду;
заступництво – приємне і воно;
приємні стіни батькової хати,
хоч ти й почав уже їх забувати.
Та перша мить кохання молодого
в сто крат миліша й радісніша нам,
і не забути захвату отого,
як не забув гріха свого Адам.
Солодкий плід! На світі після нього
нема чого згадати юнакам —
і Прометей, проміння вкравши Боже,
уяви полонити вже не може.
Людина – найхимерніша істота:
досвідченій в мистецтвах дотепер,
досліджувати нині їй охота!
Наш вік, до того ж, схильний до химер,
відкрив